П‘ятдесят днів львівські мандрівники, географ Роман Лозинський та фотокор ЗІКу Маріан Стрільців, провели у подорожі країнами Центральної Азії, бажаючи переконатись у правдивості відображення ісламських суспільств західними мас-медіа, пізнати традиції ісламської релігії і особливості життя у складних природних і суспільних умовах.
Ось далеко не повна, але свіжа розповідь мандрівників про найяскравіші враження подорожі:
«Найдивнішим і найважчим впродовж всієї подорожі було те, що в один і той же день місцеві жителі могли тобі подарувати здоровенний кавун, а через деякий час вже інші вимагати гроші за будь-яку найменшу послугу. Такі контрасти ставлення місцевих до подорожуючого вимагають від тебе безперервно бути уважним, що психологічно є нелегко. Недарма існує вислів, що «Схід – діло тонке», і це правда.
Тому дуже важливим в цих краях є здобути (чи навіть заслужити) від місцевих статус гостя. Прийняти гостей із далекої країни є обов’язком кожного господаря, що поважає себе. У нашому випадку ми, наприклад, ніколи не розкладали палатку біля села не познайомившись зі своїми тимчасовими «сусідами», а в таких, як вам на перший погляд здається, непривітних країнах Афганістан та Іран нас не раз запрошували на нічліг. Так, ми ночували в готелях також, але це було не часто та і не так цікаво, як у місцевих. У найбідніших краях люди закономірно вбачали у нас джерело прибутку, адже, наприклад в Каракалпакії (Узбекистан), в Таджикистані чи Афганістані середньомісячна зарплата становить всього 60$.
Розкажемо чотири речі, які нас найбільше вразили. Перша, досі нами до кінця не усвідомлена, це природа і спосіб життя людей, що живуть там, на даху світу, що зветься Паміром, друга - тоталітарні соціальні умови життя населення Узбекистану, третя – архаїчність та колоритність Афганістану та четверта – розвиненість, інтелігентність, гостинність та амбітність Ірану. Насправді кожне з цих місць вартувало окремої детальнішої поїздки, ще детальніших пригод.
Памір - одне з найвищих у світі нагір’я, донедавна тут ще не було транспортного сполучення і люди на ослах або пішки пересувались по крутих схилах небезпечними стежками, що часто переходили в оврінги – ділянки стежки, де шлях прокладається по маленьких зачіпках у прямовисних скелях (таких ще зараз безліч існує у Афганістані).
Наша дорога до Паміру почалась в Киргизстані, звідки, через Алайську долину і Заалайський хребет та перевал Ак-Байтал висотою 4655 м., проходить одна з найвищих у світі магістраль міжнародного значення Ош – Душанбе, що водночас являється єдиним транспортним сполученням Східного Паміру. Дорога ця зараз практично безлюдна, кільканадцять автомобілів за тиждень, асфальтове покриття через природні умови швидко руйнується, а на прикордонному переході «здирають» значні суми доларів з рідких вантажівок, котрі возять товар з дешевого Ошу (Киргизія) до ближніх районних центрів Східного Паміру. Тож на наше щастя всю цю дорогу ми йшли пішки лише два 2 дні, а решту проїхали в кузовах Камазів. Голова крутилась чи від ще не звичної висоти, чи від краєвидів…
Люди тут живуть у надзвичайно складних природних умовах, на висоті вище трьох тисяч метрів, де взимку гірські перевали часто закривають через лавини, селі чи зсуви, температури опускаються до -50 градусів – населення може бути відірване від світу (в буквальному розумінні) на десятки днів без електрики. Продукція привізна і коштує втричі дорожче ніж на рівнині. Людина адаптувалась до таких умов і ось як - у Східному Памірі живуть переважно киргизи-скотарі, що випасають яків (інша назва вівцебик або тибетський бик), одомашнених тварин стійких до холоду та невибагливих до корму. Особливість та, що, на відміну від корови, вони пасуться цілий рік – влітку високо в горах, шукаючи між камінням клаптики трави, взимку опускаються вниз. Західний Памір переважно населяють таджики, природні умови цього краю, дозволяють займатись землеробством, тобто вести осілий спосіб життя. Незважаючи на це, перелік сільськогосподарських продуктів, які можна вирощувати, дуже обмежений. Ті люди, що хочуть більшого, їдуть на заробітки в Москву і фінансово підтримують сім’ю.
У Памірі ми зустріли масу туристів на власних авто (часто джипах), на мотоциклах та велосипедах. Пішки по Ваханському коридору йшли тільки ми, насолоджуючись неймовірними краєвидами гір, зустрічаючи пастухів, були поза цивілізацією…
Але якщо з важкістю природних умов можна змиритися і вважати нормальним, то півтоталітарний режим, у якому живе населення Узбекистану є справжньою несправедливістю. Ми приїхали в цю країну поїздом зі сторони Казахстану, пройшовши попередньо шестиразовий контроль, метою якого був «прямий» (без жодних звинувачень) збір грошей у заробітчан, що вертались з Москви додому. Молоді хлопці вже наперед приготовляли суму, яку треба дати прикордонникам і болісно це переживали, не роблячи жодної протидії. Збоку це виглядало як неписаний закон, що не підлягає змінам. На зупинках у поїзд заходили зовсім малі діти, від 7 років, і продавали холодну воду, чай і солодощі, ледве переносячи свій багаж. В Узбекистані до нас підходили і спілкувались люди, що хотіли б змін. Але розказуючи про проблеми, вони говорили пошепки і оглядались чи ніхто не підслуховує. Президент цієї країни вже 16 років при владі, а опозиція створена більше для вигляду.
Подорожувати автостопом може стати проблемою якщо у вас європейська зовнішність, і навіть знаючи, що ви з України, мало хто позитивно скаже: «О, наше браття! Пайдьом пачайкуєм», як це часто буває в інших східних пострадянських країнах. Ніякої східної гостинності, мечетей мало, фактично відсутнє культурне життя. Старі міста: Бухара і Самарканд – вражають своєю архітектурою, але і бездуховністю. У Ферганській долині нас підвозили «наркоділки», продаючи по дорозі товар.
Афганістан. Напевно неможливо передати словами наш шок в перші дні після приїзду до цієї країни. Таке враження, що від здивування очі не закривались навіть вночі. Це інший світ – так ніби ми попали у фільм, де цікаво перетинається минуле з майбутнім: національний одяг з мобільним телефоном в кишені, глиняні хати з новими швидкісними трасами, традиційні чайхани без столів з Інтернет-кафе збоку. Перебуваючи там, нам не вірилось що це дійсно з нами відбувається, що це реальність. Перетнувши річку Пяндж зі сторони Таджикистану старим прикордонним човном, просто «вбиває» контраст між пострадянським простором і тим, як має виглядати справжня Азія. На вулицях повний хаос і галас, перед очима відбувається тисячі рухів одночасно: хтось продає голосно заохочуючи, хтось торгується, десь міняйли розмахують грошима, міліція гасає на новеньких пікапах, хтось шиє одяг, хтось готує кебаб, а хтось ремонтує мотоцикли. Правил дорожнього руху немає зовсім і всі сигналять, їдучи один наперед одного.
Містер! Таксі!? Таксі?! Містер, ват іс йор нейм?! Біля нас зібралось близько десяти таксистів, а рюкзаки вже хтось настирливо тягнув до себе у багажник. Продавці, що часто ходять просто по вулиці з товаром, деколи йшли за нами сотню метрів, переконуючи купити найдешевший і найякісніший товар. Нічого не поробиш – торгівля в них в крові. Тут, в Афганістані, не має значення чи ти зі Львова, чи з Лондона. Ти представник Західного світу, де всі багаті, а отже, на їхню думку, ти можеш і хочеш купити все, що продається. Щоб перейти дорогу треба переглядатись по колу кілька раз, а часом потрібно відстрибувати від мотоцикла, що їде прямо на тебе по тротуарі. Реакція місцевих на чужоземців приблизно рівнозначна українській реакції на страуса, що ходить по вулиці. Отак і там, люди припиняють всю свою роботу, щоб подивитись на тебе, часто оточуючи громадою в 15-20 чоловік тільки щоб поспостерігати на проблему, що виникла в європейців при купівлі кавуна. Наш здоровий молодий європейський глузд ніяк не міг змиритися і осмислити те, що всі жінки без виключення і дівчата починаючи з 12 років повністю покриті чадрою. Чоловіки також ходять у традиційному одязі, шиючи його на замовлення. На тлі цього всього відрізняється столиця Кабул, де на чужинців не так звертають увагу, а жінки лише покривають голову хусткою з накидкою.
Окремого речення заслуговує афганська вулична міліція, що напевно, найкраще у світі оснащена зброєю і позашляховиками. Загалом безпечно тільки у північному Афганістані, на півдні (в районі міст Газні, Кандагар) таліби час від час з різною силою зі сторони Пакистану дають про себе знати. Ті жителі, з якими нам хоч якось вдалось поспілкуватись на англійській, згадували режим Талібів (з перекладу «учні релігії») як щось дуже страшне. Забороненими були телевізори, музика (будь-яка), театри і взагалі мистецтво. Жінки не мали права виходити на вулиці без супроводу своїх чоловіків, які, своєю чергою, були зобов’язані відпустити бороду. Дівчачі школи були закриті, а жінкам заборонялось працювати на публічній роботі, а лише вдома. Цими впровадженнями дивувались навіть інші ісламські країни, не удобрюючи їх..
Афганістан багато чим вражає. Своїми середньовічним на вигляд базарами, дешевими цінами на фрукти і м'ясо, вуличними ремеслами і т.д. , що не поміщається у звичні для нас рамки життя. Загалом країна контрастна, доброзичлива, люди цікавські і раді допомогти. І увага! Бажаючі відвідати Афганістан, обов‘язково довідайтесь за останніми подіями в цій країні, так як ситуація там хронічно не стабільна, а в певних регіонах просто небезпечна. Будьте також готові до психологічного виснаження від надмірної уваги місцевого населення.
Ожвавлений афгансько-іранський кордон, ми переїхали з «доктором» – тобто афганцем, який за допомогою документів лікаря безліч раз робив це, нелегально перевозячи біля сотні мобільних телефонів. Так наше авто аж «тріщало» від напханих телефонів: в підголівниках, під оббивці даху, під сидінням, в таємних кишеньках у багажнику і т.д. Ми тільки сміючись спостерігали за цим, бо перший раз це бачили «на живо».
Іран – протилежність всім країнам, які ми відвідали до цього. Це дуже розвинуте і дбаюче про себе суспільство. Один викладач правильно виразився, сказавши «Іран – це потуга!». Уявіть собі, що 1000 км. Ви можете проїхати автобусом за 3,5$, а середньо поїсти за 1$, купити літру бензини за 10 центів (середня зарплата в Ірані 400-500$ в місяць). Незважаючи на мізерну кількість атмосферних опадів, парки є справжніми оазисами з штучно зробленими струмками, водоспадами, спортивними майданчиками з тренажерами. Безплатні туалети є всюди і вони чистіші ніж у нас платні.
Іранці – це один із найгостинніших і найохайніших народів, які досі доводилось нам бачити. У 16-ти мільйонній столиці Тегеран зацікавлений перехожий може запросити вас до себе пожити на деякий час, або подарувати гроші чи запросити на обід. Але в кожній країні є свої проблеми. Після ісламської революції 1979 року і усунення шаха, урядом керують релігійні служителі на чолі з Хомені, а президент виконує другорядну роль. Щоб краще собі уявити, це так як би у нас в Україні Любомир Гузар мав впливовішу політичну владу, аніж Ющенко і Тимошенко разом взяті. Величезні зображення Хомейні, релігійного вождя шиїтів, який очолив революцію, є на кожному кроці. В Ірані обов’язковим є носити хустку жінкам з накидкою, а в публічному транспорті чоловікам і жінкам їздити окремо у спеціально розділених вагонах (у метро також). Існує і заборона на продаж та, звісно, споживання алкоголю. Не всім це подобається, але нам, в Україні, така скромність (насамперед йдеться про продаж алкоголю) не завадила б.
В Ірані за всю нашу подорож можна було нарешті почуватись комфортно і не напружено. Мандрувати зовсім без речей, адже поїсти можна всюди, навіть автобус зупиниться в численних придорожніх фастфудах. Ночівлю теж можна знайти будь-де: від супердешевих готелів (до 5 доларів) за нормальні умови чи приязної ночівлі в місцевих до п’ятизіркових. Іран – це країна, в яку варто поїхати надовго, але не влітку, бо надто тут спекотно. Найкраще восени або весною, щоб мати змогу поїхати також і на південь.
«Алло! Ми вже майже вдома – в Баку!», - сказалось, напевно, не випадково, дзвонячи додому. Справді, знову перетнувши кордон з Азербайджаном, після настільки відмінних Афганістану і Ірану, почуваєшся майже як вдома. Пропадає мовний бар’єр, діють радянські стандарти роботи і життя. Червоні шапки у поліції і хабарі, відверті жінки – як в поведінці, так і в зовнішності. Країна багата на перший погляд, але з часом розуміється що багаті ті, котрі мають відношення до видобування нафти. Решта загалом бідні. Гуляючи по Баку, і спостерігаючи за манерами і звичками людей, постійно навіювалась думка: «Баку – це місто, яке покрите чорним нафтовим гламуром». Та ми вже були втомлені, усе сприймалось повільно і ліниво.
І так поступово потягом до щораз зеленіших і холодніших вже рідних країв, до звичних нам людей. Обдумуючи побачене і відпочиваючи від не малої, більше психологічної, втоми. Загалом, побувавши в цих країнах, ми переконались в одному - телебачення і загалом мас-медіа, шукаючи сенсації чи пропагуючи певну політику, часто «роздувають» новини, та спотворюють погане бачення неосвічених людей про ісламські країни. Середня Азія відкрита і щедра, якщо ви не показуєте свою зверхність, грошовитість та байдужість.»
