| Тези доповіді опубліковані: Лозинський Роман. "Перцепційні регіони, внутрішньо-українське примирення та влада", "Регіон - 2011: стратегія оптимального розвитку: матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю", (м. Харків 10-11 листопада, 2011 р. / Гол. ред. колегії В.С. Бакіров. - Х.: ХНУ ім. В. Каразіна, 2011. - 148-152.  |
Приклад карти асоціацій щодо України.
Автор Сергій Пішковцій [8]
|
Тематика дослідження перцепційних та вернакулярних регіонів (відомих також як популярні, народні — англ. popular [3, p. 257]) в своїй основі звертається до сприйняттєвого досвіду людей, переважно щоденного. На наш погляд, ця тема є надзвичайно актуальною у географічних дослідженнях українського суспільства, яке має значні регіональні відмінності в історії та культурі. Актуальність таких досліджень зростає також із потребою дослідити як влада (англ. power — є дещо ширшим поняттям, про нього див статтю [2]) використовує культурні регіональні відмінності і активно бере участь у творенні певних “образів” регіонів переважно через мас-медіа задля збереження своєї владної позиції. Перед тим як перейти до питань влади, розглянемо особливості перцепційного регіону.
Перцепційні регіони (буквально “сприйняттєві регіони” від лат. perceptio - сприйняття [3, p. 18]) — це один із трьох типів регіонів у суспільній географії. Іншими є формальні або однорідні та функціональні або вузлові регіони* [3, p. 18; 6, p. 204]. Перцепційні регіони є менш точно структурованими, аніж формальні та функціональні регіони (див. Рис. 1.). Вони відображають швидше відчуття і уявлення, ніж об'єктивну інформацію, і через це можуть бути більш важливими в життях і діяннях тих, хто визнає їх, аніж абстрактні регіони географів. Наприклад, менш чітко відчутні для сторонніх, але безпомилковими і ясними для їхніх мешканців є “території” міських угруповань або гангстерів. Їхні кордони є чіткі, і відчуті відмінності між ними є першочерговими у їх щоденному житті і діяльності. [3, p. 18]
 |
| Рис. 1 Вернакулярні регіони США за В. Зелінським, 1977 р. [3, p. 261] |
Насправді люди собі чітко уявляють про просторові зміни і застосовують регіональну концепцію для розрізнення територіальної реальності. Люди індивідуально або колективно домовляються про те, де вони живуть. Перцепційні регіони, що вони упізнають, мають реальність у їх головах і виражаються у регіонально базованих назвах, вжитих у бізнесі, спортивними командами або у рекламних гаслах. Часте звернення до “Діксі” (англ. - “Dixie”) у південно-східних Сполучених Штатах репрезентує щось на зразок регіонального консенсусу (згоди) і усвідомлення (звіту собі). Такі регіони відображають спосіб у який люди бачать простір, визначають свої лояльності, і інтерпретують свій світ. [3, p. 18]
Поняття “перцепційний регіон” є доволі широким, оскільки сприйняття може мати різну природу. Якщо перцепція (сприйняття) йде із місцевої, звичайної народної культури, такі регіони можуть називати частіше вернакулярними (vernacular – названі місцевими). Це локально (на місцевому рівні) сприйнята регіональна ідентичність і назва. [6, p. 204] Якщо йдеться про певні асоціації людей, які першими спадають на голову при, наприклад, називанні певної адміністративної області, то йде мова більшою мірою про асоціації і, можливо, стереотипи людей (див. Рис. на початку статті), які також роблять свій внесок до виділення перцепційних регіонів.
Таким чином, не зважаючи, що є джерелом перцепції, перцепційні регіони є не продуктом науковців, а звичайних людей, для яких такий поділ простору, як вже згадувалось, може бути важливішим у житті, аніж абстрактні регіони географів [3, p. 18]. Важливим є також те, що тут не є вагомим поняття “регіон” у його традиційному розумінні, що має більш-менш чіткі межі та порівняно однорідні внутрішні властивості, які можна виміряти і класично нанести на карту, а важливішим є значення, що є прикріплене до території. Тому найбільш загально перцепційні регіони перш за все є місцями (територією, що має певне значення для когось, про що ми згадували вище) та проявом феноменології місця* [6, p. 339].
Перцепційні регіони можуть використовуватись владою у її інтересах задля здобуття прихильності електорату (це вузьке і спрощене трактування впливу влади, оскільки вплив може відбуватись і з іншою метою, і саме поняття “влада” має інші трактування, аніж лише політична). Під час президентських чи парламентських виборів політики (читай олігархи) починають активну кампанію “ділення країни”, спекулюючи ідентичностями регіонів, використовуючи та підсилюючи при цьому особливості перцепційних регіонів. Так, представники з західної України обіцяють належний рівень всьому українському (етнічному, а не політичному), при цьому маючи на увазі мову, проєвропейську політику та НАТО. Тоді як представники зі східної України говоритимуть про підвищення зарплат працівників заводів та шахтарям, про статус другої державної для російської мови та сильну співпрацю із Росією. Такий підхід до виборців гарантує стабільний електорат для політиків (оскільки вони матимуть високу підтримку одного з регіонів), але також гарантує і поділ країни, який залишає слід набагато довший, ніж на час виборів. Більшість критичних людей зрозуміє, що цей штучно підсилений поділ країни не робить нічого доброго для неї — народ не згуртований навколо соціальних щоденних проблем. Також влада намагається показати, що винуватцем всіх українських проблем є нібито слабо- чи недосформована нація (думку, яку також підхопила значна кількість науковців).
Цю проблему — внутрішньо-українського протистояння/примирення активно обговорюють історики, культурологи та соціологи зокрема Я. Грицак, Н. Яковенко, М. Рябчук та В. Середа на чиї дискурси ми в основному і посилаємось. Створене владою протистояння та відчуття “інакшості” серед жителів України різних її частин є одним із основних, що гальмує розвиток країни (але також і самі цінності українців). На нашу думку, протистояння насправді аж такого не існує (як пише Я. Грицак у книжці “Страсті за націоналізмом”: “Україна є драматично різною, але ці відмінності не є трагічними). Більш важливим для вирішення проблем суспільства України є говорити не про ідентичність українців і рівень їх сформованості як нації (діалог навколо чого провокує влада), а про їх цінності. "Від питань ідентичності нам треба перейти до питань цінностей. І це питання ключове, бо воно визначає, чому у нас досі неможливі реформи” (Я. Грицак).
У читачів напевно виникне питання, що до того суспільній географії. Все вище описане про сучасні суспільно-географічні дослідження у сфері перцепційних регіонів та поняття “місце”, як території зі значенням, говорять про те, що суспільна, а особливо культурна, географія має цікавий науковий досвід, який можна використати у згаданій проблемі. Зокрема, у суспільній географії спрямовують основну увагу не так на історичній пам'яті різних регіонів (що робить історія), як на образи різних регіонів чи місць України та уявлення про них, що формуються у свідомості людей. Важливим є вивчення формування цих образів, а також агентів, що беруть участь у цьому. Це історичного минулого, сучасних асоціацій щодо регіонів, які виникають на основі щоденного досвіду людей, а також вивчення влади, що здійснює вплив переважно інформаційний (головно через мас-медіа) на формування цих образів.
У такому дослідженні піднімаються також проблеми нашого щоденного життя у теперішніх соціальних умовах, а з географічної точки зору – питання творення місця, тобто, які значення ми надаємо до того, де ми живемо, як ми сприймаємо і ставимось до публічного простору, що певним чином є спільним, як ми себе виражаємо у місцях і які цінності ми сповідуємо та чого прагнемо. Тут йде мова також про наші вибори та стилі життя, що ми здійснюємо і формуємо відповідно, у повсякденному житті у різних місцях, а також йде мова про наші щоденні взаємостосунки у місцях, які можливо є більш ніж важливими у творенні того суспільства, яке ми зараз маємо.
Будь-яка інформація здобута науковцями (як от що стосується перцепційних регіонів), може бути використана як для покращення життя пересічних людей, так і, не виключено, для його погіршення (не для примирення, а для розгортання ще більшої ворожнечі), і збереження такого суспільного стану яким він зараз є. Тому, за таких умов актуальнішим є дослідження самої влади і як вона впливає на людей і місця.
Список використаних джерел: 1. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. — Київ: Критика, - 2011,- 350 с. 2. Лозинський Р. Від традиційної до нової культурної географії: історія появи географії як гуманітарної науки. // Географія і сучасність / Зб. наук. праць. Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. - Київ, 2011 р. с. 59-67 3. Jerome D. Fellmann, Arthur Getis, Judith Getis. Human Geography: Landscapes of Human Activities 8-th ed. 4. Encyclopedia of Human Geography/editor, Barney Warf, Florida State University. Sage Publications, 2006, 616 p. 5. International Encyclopedia of Human Geography/ editor-in-chief Rob Kitchin, Nigel Thrift. Elsevier, 2009, 12 volumes. 6. Norton, William. Cultural Geography: environments, landscapes, identities, inequalities. - 2nd ed. Oxford University Press, 2006, 455 p. 7. lozynskyj.blogspot.com – науковий сайт автора статті - “Крізь географію”. 8. http://inspired.com.ua/other/ukraine-maps/ - карти асоціацій щодо України
Звертаю увагу, що на сайті зазначено (на самому низу) -
Дозволено використання матеріалів сайту (повністю або частково), якщо в них не внесено жодних змін чи доповнень та за обов’язкової умови гіперпосилання на автора та сторінку оригінальної публікації на сайті Крізь Географію. Автором усіх статтей є Роман Лозинський. Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено.
Уривки зі своєї статті я випадково знайшов у статті М. Чабань завершив/ла свою статтю майже повністю з моєї статті (два останні абзаци) без посилання на джерело. Таким чином, я виставляю на блозі посилання (оскільки стаття була опублікована у збірнику конференції "Регіон 2011" у Харкові), яке ви можете використовувати у своїх статтях (якщо ви не хочете посилатись на сайт) та копіювати текст, так як це робиться в академічному світі, а не в студентських рефератах, тобто з посиланнями та на першоджерело, якщо ви його бачили на очі.
Тексти пише не Інтернет, а люди, якими варто цікавитись і комунікувати!
* Формальні або однорідні регіони - це території відносної однорідності в одній або обмеженій комбінації фізичних та культурних особливостей. До того ж, зміна характеристик в межах регіону є меншою, ніж їх зміна між регіоном і іншими територіями. Твій рідний штат є точно обмеженим формальним державним регіоном, в межах якого існує єдиний (однаковий) закон та адміністрація. Іншими формальними регіонами є кліматичні (наприклад, території з Середземноморським кліматом), рельєфні регіони (наприклад, провінція Хребти і Долини Аппалачів, англ. - “Valley and Ridge Appalachians”) або економічні (наприклад, регіон вирощування цитрусових на півдні Техасу). Ми також стикаємось з формальними (однорідними) культурними регіонами, в межах яких спостерігаються типові характеристики мови, релігії, етнічності або господарського життя.
Функціональні або вузлові регіони можуть бути візуалізованими як просторові системи. Їх частини є взаємозалежними і через них здійснюються функціональні дії регіону, як динамічної організаційної одиниці. Функціональні регіони мають єдність не в сенсі статичності вмісту, а в особливостях їх діяльнісного зв'язку. Вони мають серцевинну територію, де характерні особливості регіону особливо чітко простежуються та периферію, де вони зменшуються. Коли ступінь поширення територіального контролю та взаємодії змінюються, кордони функціонального регіону змінюються у відповідь. Прикладом функціонального регіону є метрополітенська територія Нью-Йорка, що охоплює частини декількох штатів. Вони з'єднані з центральним місцем транспортними і комунікаційними системами, торгівельними, інформаційними та економічними зв'язками. Прикладом виділення українських функціональних регіонів є регіоналізація України проф. О. Шаблія. [3, p. 18]
* Феноменологічна концепція світу запропонована гуманістичними географами у 1970-х роках розглядає навколішність як міжсуб'єктивний (інтерсуб'єктивний, іншими словами взаємосуб'єктивний) світ життєвих досвідів і спільних значень. Міжсуб'єктивність посилається на спільну основу досвідів щоденного життя, на взаємні розуміння індивідів і на їхні подібні сприйняття світу. [6, p. 72] Іншими словами, йдеться мова про те сприйняття світу кожного (тобто воно є суб'єктивним), яке разом із сприйняттями іншої людини (ці сприйняття є також суб'єктивними) відображає насправді певне спільне бачення на світ, тобто міжсуб'єктивний або взаємосуб'єктивний світ. Вивчення цього міжсуб'єктивного світу чи світу “таким яким він є” (англ. - taken-for-granted world, як його називали гуманістичні географи) веде за собою усвідомлення центральності звичайних, щоденних досвідів. [6, p. 72]
