Маючи можливість дещо ближче запізнатись з англо-американською культурною географією, що як Ви знаєте, зараз є домінуючою у світі, вирішив поділитись деякими поглядами на нашу українську культурну і загалом суспільну географію і запропонувати певні рішення першочерговим викликам.
Отож почну із запитань, які виникають в українських географів: якою є культурна географія в Україні (що встановлюється в останнє десятиріччя) і яке її наукове місце у світовій культурній географії? Якого (філософського та інформаційного) впливу вона зазнала і зазнає? Відповідь на друге підпитання першого питання просте — українська культурна географія практично відсутня у світовому (читай англомовному) науковому просторі і хоча б через те, що відсутні публікації наших географів у міжнародних журналах (з науковим рецензуванням “peer review”), не кажучи вже про вихід монографій на англійській мові та участь у культурно-географічних проектах та конференціях світового чи макрорегіонального рівня.
Щодо першого питання — українська культурна, як і загалом суспільна географія, на мою думку, досі розвивається у руслі модерністських теорій позитивізму, де кількісні методи та статистика займають домінуючу позицію (особливо це простежується у релігійній та мовній географії), а здобуте знання розглядається як істинне та об'єктивне. Методологічно вона є матеріалістьською або фізичною (як це називають на Заході “hard science” - буквально “сувора наука”, де “science” — вживається для означення природничих чи точних наук) з практично відсутнім застосуванням сучасних філософських теорій у дослідженнях (можна простежити взагалі відсутність у більшості дисертаціях огляду методології наукового дослідження). Такою світова культурна географія була у 1940-х роках. І тут також ховається відповідь на друге питання - українська культурна, а особливо суспільна географія, ще мають значні і переважаючі зв'язки з природничими науками, ніж із суспільними та гуманітарними, що робить їх концептуально (методологічно) близькими до природничих наук. Суспільна географія у світі, особливо культурна, вже давно і далеко відійшли від позитивістських методологій природничих наук, а культурна географія ще й має сильні зв'язки з гуманітарними науками і постмодерністськими теоріями. Проблема такої ситуації в Україні є не тільки у її досі збережених міцних зв'язках з природничою географією, але також у тому, що українські суспільні географи переважно посилаються на праці інших українських географів, рідше на російських, ще рідше на польських і практично не посилаються на праці західних географів. За таких обставин українська географія не має точок дотику зі світовою географією. Подолавши певні виклики, українська географія все ж має шанси влитись у світову.
Під час ознайомлення із англо-американською культурною географією, я усвідомив більшу важливість як досліджувати з філософської сторони (йде мова про методологію дослідження), ніж що досліджувати (йде мова про об'єкти дослідження), а також важливість міждисциплінарності досліджень певної проблеми, тобто застосування загальновизнаних теорій та методів з суміжних дисиплін, що зроблять вирішення певної проблеми якіснішим. Незначна розвиненість культурної географії свідчить про низький рівень суспільної географії загалом, оскільки як я вже згадував, культурна географія у світі є найбільш динамічною та енергійною дисципліною суспільної географії останніх 20 років і непредставленість її методологій та теорій у суспільній геогафії говорить нічого доброго про останню. Коли ми хочемо спрямувати свої наукові і громадянські сили на покращення свого життя та життя людей навколо нас, пора вже почати говорити у географії саме про цих людей, їх культуру, спосіб життя і цінності та про якість речей, а не лише про кількісні показники економічних, демографічних чи інших процесів. Українська суспільна географія повинна стати такою, щоб безпроблемно брати участь у здійсненні спільних проектів з іншими суспільними та гуманітарними науками, оскільки вноситиме у них просторовий аспект та аспекти зв'язані з поняттям “місце”. Дослідження виконані географами, мають бути такими, щоб годились до публікації у міждисциплінарних українських та міжнародних виданнях.
Звичайно, що сучасні методології, теорії та методи (часто вони є постмодерністськими) говорять про одне — інше суспільство з іншими проблемами має і іншу науку. З тих причин, я не говорю, що вони правильні, а інші неправильні. Різні традиції наукових шкіл, у різних країнах та суспільних системах, породжують різні погляди на те, чим є культурна та суспільна географії і як вони розвиваються. Проте, проаналізувавши англомовну культурну географію, я звертаю увагу на очевидні (на мій погляд) виклики теперішній українській культурній та суспільній географії, ігнорування яких загрожує стагнацією цих наукових дисциплін в Україні. Вживаю слово виклик, так як воно підрозумовує у собі заклик, клич до змін. Виклики я впорядкував за трьома найважливішими складовими науки: методології наукового дослідження разом із методикою та методами (методологічні виклики), застосування певних теорій (теоретичні виклики) та вибору дослідження об'єктів (вжито у найзагальнішому трактуванні цього поняття) та проблем (тематичні виклики). Методологічні виклики полягають у викликах застосування філософських основ пізнання — дослідження, аналізу та представлення. Теоретичні — це виклики інтерпретації та використання конкретних понять, концепцій, теорій в українській культурній географії. І, нарешті, тематичні виклики — це виклики об'єктної та проблемної спрямованості сьогоднішньої української культурної географії. Звичайно їх слід розглядати не як окремо існуючі один від одного, а як взаємопереплетені та як такі, що взаємодоповнють один одного.
Отже, основними пробемами методології культурної та суспільної георафії, на мій погляд, є її односторонність, а саме посилання на позитивізм (логічний) зі значним використанням кількісних, особливо статистичних, методів. Українській суспільній географії варто звертати більшу увагу на суб'єктивізм наукового знання та його соціальну конструйованість (та його залежність від владних структур, відносин, домінуючих ідеологій та особистого попереднього досвіду дослідника). Слід звернути увагу на філософські підходи, соціо-культурні теорії із інших гуманітарних та суспільних наук. Проблемою є і представлення наукових результатів, а саме значний формалізм у структурі наукових робіт (наукових статтей та дисертацій), який проте часто є значною завадою у повноцінному розкритті певної оригінальної теми. Щодо методів, вкрай потрібними є застосування якісних методів, таких як інтерв'ювання, включене спостереження, фокус групи, дискурс аналіз, етнографії, які вимагають проведення польових досліджень і відкривають більшу глибину певних проблем. За таких умов потрібно звертати увагу на поняття “місце” (що має не фізичне, а соціальне значення) та його роль для різних людей, аніж на поняття “територія” та концепцію “геопросторової організації”. Не потрібно упереджено ставитись до описового характеру такої культурної географії, адже такою, вона відкриває погляд на якість речей. (Можливо чи не найбільшою, на мою думку, проблемою українського суспільства, а особливо влади, є розмови про кількість, про формальні результати, але не про реальну якість, цінності та значення речей, що відбуваються як у повсякденному житті людей, так і у системах та структурах). Очевидно сприйнятним варіантом в українських наукових умовах є застосування як кількісних так і якісних методів.
Теоретичні виклики української культурної географії полягають у її спрямованості на культуру, релігію, мову за трактуваннями суперорганічної теорії, де вони проголошуються як незмінні данності стійкі до соціальних змін. Натомість варто було б спрямовувати увагу на поняття, концепції та теорії, що звертають увагу на мінливість культури, що є соціально (та політично) конструйованою. Теоретичні виклики полягають також у проблемі незначних зв'язках культурної і загалом суспільної географії із сучасними теоріями суміжних дисциплін, таких як культурні студії, соціологія, культурна/соціальна антропологія (етнологія в Україні), краєзнавство (як симбіоз історії та географії), екологія, політологія та економічна наука. Таким чином, низький рівень зв'язаності культурної і загалом суспільної географії з сучасними теоріями суміжних наук є викликом для її розвитку та загрозою її низького наукового рівня. У сучасному науковому світі міждисциплінарність є загальноприйнятим стандартом наукового рівня. Особливо актуально підтримувати наукові звязки суспільній географії, яка на інституційному (організаційному) рівні знаходиться у складі природничих наук, які методологічно кардинально відрізняються від суспільних та гуманітарних. Отже, за таких умов наукові зв'язки суспільної географії з іншими суміжними науками є для неї питанням її якості і навіть виживання. Без наукових зв'язків положення української суспільної географії між природничими, суспільними та гуманітарними науками стане її не сильною стороною, а лише слабкою.
І тематичні виклики української культурної та суспільної географії перш за все полягають у тому, що науковцям-географам варто звертати увагу на сучасні українські суспільні проблеми крізь поняття культури та більшої уваги на роль окремої людини та малих соціальних груп, а також владних структур у формуванні дійсності (як ми знаємо в Україні географів, що працюють у сфері культурної географії одиниці). Серед тематик культурної та суспільної географії важливими на мій погляд є наступні (вони багаторівневі — від дослідження структур та систем до щоденного життя людей різних соціальних груп): соціальна несправедливість, нерівність та правосуддя; влада та владні відносини; олігархічна модель суспільства, полярна соціальна стратифікація суспільства, роль олігархів, бізнесменів, інтелігенції, середнього класу (та інших соціальних прошарків) у зміні суспільної системи; щоденне життя людей, їх погляди, досвіди та практики; корупція та загалом пострадянська культура; індивідуальні, регіональні та загальнонаціональні ідентичності (вживаю у множині, оскільки дослідження повинно спрямовуватись на різні ідентичності, не тільки національну); історична пам'ять жителів різних регіонів України, символічні ландшафти (чи місця); пов'язана з попередньою тема внутрішньоукраїнського примиреня (різних регіонів України, що мають різну історичну пам'ять); культурна політика влади, її аналіз та критика; концепції транснаціоналізму, дому та батьківщини, культури українських іммігрантів (емігрантів, що живуть в Україні) та українських емігрантів — українців, що не живуть в Україні, а також тих, що повернулись на батьківщину - їх вплив на рідну культуру та культуру країни еміграції, зміна культури українців у еміграції, а також її особливості у історичних діаспорах; ліві та праві рухи в Україні, як країни посткомуністичної; постколоніалізм (сучасний спадок минулих імперій); сільська місцевість, місто, відношення село-місто, просторова мобільність, регіональний розвиток спрямований на покращення щоденного життя людей. Цей перелік можна як деталізовувати так і продовжувати посилаючись на теперішні українські проблеми та соціальні теорії, наприклад такі як критична соціальна теорія, постколоніалізм та інші. Загальною науковою проблемою української культурної та суспільної географії є брак двох критик: взаємокритики науковців та науково обгрунтованої критики суспільних процесів, що відбуваються у момент, коли Ви читаєте цю статтю.
Перелічені вище виклики є викликами не так перед українською географією, як перед тими хто її творить, тобто перед нами, науковцями. Найважчою буде трансформація позитивістського та об'єктивістського способу мислення, точніше способу сприйняття світу, яке вже більш ніж півсторіччя панує в українській географії. Можливий конфлікт поколінь (а не поглядів) та те, що я пов'язую з поняттям “влада” (чи “сила” - “power”, що у сучасній суспільній географії є поняттям, яке академічно досліджується), також можуть стати на заваді трансформації української культурної та суспільної географії. Проте, сподіваючись на лояльність та абсорбацію світових традиційних та нових теорій, вважаю, що українська культурна географія має всі шанси піднятись на світовий рівень та представити світовій науковій спільноті оригінальні теми, проблеми та рішення, оригінальність яких буде зумовлена особливостями українського суспільства.
 |
| Фото: Роман Лозинський |
Щодо першого питання — українська культурна, як і загалом суспільна географія, на мою думку, досі розвивається у руслі модерністських теорій позитивізму, де кількісні методи та статистика займають домінуючу позицію (особливо це простежується у релігійній та мовній географії), а здобуте знання розглядається як істинне та об'єктивне. Методологічно вона є матеріалістьською або фізичною (як це називають на Заході “hard science” - буквально “сувора наука”, де “science” — вживається для означення природничих чи точних наук) з практично відсутнім застосуванням сучасних філософських теорій у дослідженнях (можна простежити взагалі відсутність у більшості дисертаціях огляду методології наукового дослідження). Такою світова культурна географія була у 1940-х роках. І тут також ховається відповідь на друге питання - українська культурна, а особливо суспільна географія, ще мають значні і переважаючі зв'язки з природничими науками, ніж із суспільними та гуманітарними, що робить їх концептуально (методологічно) близькими до природничих наук. Суспільна географія у світі, особливо культурна, вже давно і далеко відійшли від позитивістських методологій природничих наук, а культурна географія ще й має сильні зв'язки з гуманітарними науками і постмодерністськими теоріями. Проблема такої ситуації в Україні є не тільки у її досі збережених міцних зв'язках з природничою географією, але також у тому, що українські суспільні географи переважно посилаються на праці інших українських географів, рідше на російських, ще рідше на польських і практично не посилаються на праці західних географів. За таких обставин українська географія не має точок дотику зі світовою географією. Подолавши певні виклики, українська географія все ж має шанси влитись у світову.
Під час ознайомлення із англо-американською культурною географією, я усвідомив більшу важливість як досліджувати з філософської сторони (йде мова про методологію дослідження), ніж що досліджувати (йде мова про об'єкти дослідження), а також важливість міждисциплінарності досліджень певної проблеми, тобто застосування загальновизнаних теорій та методів з суміжних дисиплін, що зроблять вирішення певної проблеми якіснішим. Незначна розвиненість культурної географії свідчить про низький рівень суспільної географії загалом, оскільки як я вже згадував, культурна географія у світі є найбільш динамічною та енергійною дисципліною суспільної географії останніх 20 років і непредставленість її методологій та теорій у суспільній геогафії говорить нічого доброго про останню. Коли ми хочемо спрямувати свої наукові і громадянські сили на покращення свого життя та життя людей навколо нас, пора вже почати говорити у географії саме про цих людей, їх культуру, спосіб життя і цінності та про якість речей, а не лише про кількісні показники економічних, демографічних чи інших процесів. Українська суспільна географія повинна стати такою, щоб безпроблемно брати участь у здійсненні спільних проектів з іншими суспільними та гуманітарними науками, оскільки вноситиме у них просторовий аспект та аспекти зв'язані з поняттям “місце”. Дослідження виконані географами, мають бути такими, щоб годились до публікації у міждисциплінарних українських та міжнародних виданнях.
Звичайно, що сучасні методології, теорії та методи (часто вони є постмодерністськими) говорять про одне — інше суспільство з іншими проблемами має і іншу науку. З тих причин, я не говорю, що вони правильні, а інші неправильні. Різні традиції наукових шкіл, у різних країнах та суспільних системах, породжують різні погляди на те, чим є культурна та суспільна географії і як вони розвиваються. Проте, проаналізувавши англомовну культурну географію, я звертаю увагу на очевидні (на мій погляд) виклики теперішній українській культурній та суспільній географії, ігнорування яких загрожує стагнацією цих наукових дисциплін в Україні. Вживаю слово виклик, так як воно підрозумовує у собі заклик, клич до змін. Виклики я впорядкував за трьома найважливішими складовими науки: методології наукового дослідження разом із методикою та методами (методологічні виклики), застосування певних теорій (теоретичні виклики) та вибору дослідження об'єктів (вжито у найзагальнішому трактуванні цього поняття) та проблем (тематичні виклики). Методологічні виклики полягають у викликах застосування філософських основ пізнання — дослідження, аналізу та представлення. Теоретичні — це виклики інтерпретації та використання конкретних понять, концепцій, теорій в українській культурній географії. І, нарешті, тематичні виклики — це виклики об'єктної та проблемної спрямованості сьогоднішньої української культурної географії. Звичайно їх слід розглядати не як окремо існуючі один від одного, а як взаємопереплетені та як такі, що взаємодоповнють один одного.
Отже, основними пробемами методології культурної та суспільної георафії, на мій погляд, є її односторонність, а саме посилання на позитивізм (логічний) зі значним використанням кількісних, особливо статистичних, методів. Українській суспільній географії варто звертати більшу увагу на суб'єктивізм наукового знання та його соціальну конструйованість (та його залежність від владних структур, відносин, домінуючих ідеологій та особистого попереднього досвіду дослідника). Слід звернути увагу на філософські підходи, соціо-культурні теорії із інших гуманітарних та суспільних наук. Проблемою є і представлення наукових результатів, а саме значний формалізм у структурі наукових робіт (наукових статтей та дисертацій), який проте часто є значною завадою у повноцінному розкритті певної оригінальної теми. Щодо методів, вкрай потрібними є застосування якісних методів, таких як інтерв'ювання, включене спостереження, фокус групи, дискурс аналіз, етнографії, які вимагають проведення польових досліджень і відкривають більшу глибину певних проблем. За таких умов потрібно звертати увагу на поняття “місце” (що має не фізичне, а соціальне значення) та його роль для різних людей, аніж на поняття “територія” та концепцію “геопросторової організації”. Не потрібно упереджено ставитись до описового характеру такої культурної географії, адже такою, вона відкриває погляд на якість речей. (Можливо чи не найбільшою, на мою думку, проблемою українського суспільства, а особливо влади, є розмови про кількість, про формальні результати, але не про реальну якість, цінності та значення речей, що відбуваються як у повсякденному житті людей, так і у системах та структурах). Очевидно сприйнятним варіантом в українських наукових умовах є застосування як кількісних так і якісних методів.
Теоретичні виклики української культурної географії полягають у її спрямованості на культуру, релігію, мову за трактуваннями суперорганічної теорії, де вони проголошуються як незмінні данності стійкі до соціальних змін. Натомість варто було б спрямовувати увагу на поняття, концепції та теорії, що звертають увагу на мінливість культури, що є соціально (та політично) конструйованою. Теоретичні виклики полягають також у проблемі незначних зв'язках культурної і загалом суспільної географії із сучасними теоріями суміжних дисциплін, таких як культурні студії, соціологія, культурна/соціальна антропологія (етнологія в Україні), краєзнавство (як симбіоз історії та географії), екологія, політологія та економічна наука. Таким чином, низький рівень зв'язаності культурної і загалом суспільної географії з сучасними теоріями суміжних наук є викликом для її розвитку та загрозою її низького наукового рівня. У сучасному науковому світі міждисциплінарність є загальноприйнятим стандартом наукового рівня. Особливо актуально підтримувати наукові звязки суспільній географії, яка на інституційному (організаційному) рівні знаходиться у складі природничих наук, які методологічно кардинально відрізняються від суспільних та гуманітарних. Отже, за таких умов наукові зв'язки суспільної географії з іншими суміжними науками є для неї питанням її якості і навіть виживання. Без наукових зв'язків положення української суспільної географії між природничими, суспільними та гуманітарними науками стане її не сильною стороною, а лише слабкою.
І тематичні виклики української культурної та суспільної географії перш за все полягають у тому, що науковцям-географам варто звертати увагу на сучасні українські суспільні проблеми крізь поняття культури та більшої уваги на роль окремої людини та малих соціальних груп, а також владних структур у формуванні дійсності (як ми знаємо в Україні географів, що працюють у сфері культурної географії одиниці). Серед тематик культурної та суспільної географії важливими на мій погляд є наступні (вони багаторівневі — від дослідження структур та систем до щоденного життя людей різних соціальних груп): соціальна несправедливість, нерівність та правосуддя; влада та владні відносини; олігархічна модель суспільства, полярна соціальна стратифікація суспільства, роль олігархів, бізнесменів, інтелігенції, середнього класу (та інших соціальних прошарків) у зміні суспільної системи; щоденне життя людей, їх погляди, досвіди та практики; корупція та загалом пострадянська культура; індивідуальні, регіональні та загальнонаціональні ідентичності (вживаю у множині, оскільки дослідження повинно спрямовуватись на різні ідентичності, не тільки національну); історична пам'ять жителів різних регіонів України, символічні ландшафти (чи місця); пов'язана з попередньою тема внутрішньоукраїнського примиреня (різних регіонів України, що мають різну історичну пам'ять); культурна політика влади, її аналіз та критика; концепції транснаціоналізму, дому та батьківщини, культури українських іммігрантів (емігрантів, що живуть в Україні) та українських емігрантів — українців, що не живуть в Україні, а також тих, що повернулись на батьківщину - їх вплив на рідну культуру та культуру країни еміграції, зміна культури українців у еміграції, а також її особливості у історичних діаспорах; ліві та праві рухи в Україні, як країни посткомуністичної; постколоніалізм (сучасний спадок минулих імперій); сільська місцевість, місто, відношення село-місто, просторова мобільність, регіональний розвиток спрямований на покращення щоденного життя людей. Цей перелік можна як деталізовувати так і продовжувати посилаючись на теперішні українські проблеми та соціальні теорії, наприклад такі як критична соціальна теорія, постколоніалізм та інші. Загальною науковою проблемою української культурної та суспільної географії є брак двох критик: взаємокритики науковців та науково обгрунтованої критики суспільних процесів, що відбуваються у момент, коли Ви читаєте цю статтю.
Перелічені вище виклики є викликами не так перед українською географією, як перед тими хто її творить, тобто перед нами, науковцями. Найважчою буде трансформація позитивістського та об'єктивістського способу мислення, точніше способу сприйняття світу, яке вже більш ніж півсторіччя панує в українській географії. Можливий конфлікт поколінь (а не поглядів) та те, що я пов'язую з поняттям “влада” (чи “сила” - “power”, що у сучасній суспільній географії є поняттям, яке академічно досліджується), також можуть стати на заваді трансформації української культурної та суспільної географії. Проте, сподіваючись на лояльність та абсорбацію світових традиційних та нових теорій, вважаю, що українська культурна географія має всі шанси піднятись на світовий рівень та представити світовій науковій спільноті оригінальні теми, проблеми та рішення, оригінальність яких буде зумовлена особливостями українського суспільства.
