The Ukrainian-Poland Border as EU Frontier

The EU-Ukrainian border near Dobromyl
in Nyzhankovychi in 2011.
On the photo is easy to notice
the difference in quality of road on
the both sides of the border.Photo by Andrii Bondarenko.

In a globalized world and particularly after the 9/11 attacks borders became places where state policy and control, power and exclusion are manifested. Free movement inside the EU, considered as a positive phenomenon, causes difficulties in cross border movement for those who live in adjacent areas. The contemporary European Union (EU) border regulations, in which the EU is creating supranational political community, are considered by critical thinkers “as antidemocratic, ethically dubious and socially unjust element of state and policing practice that withdraw from responsibility for human welfare” (Follis 2012, 7). In essay, I focus on the EU policy on its eastern borders, namely the Poland-Ukrainian border. My goal is to examine how changes in the border regulations between two countries beginning with 00’s have influenced cross border movement of people between Poland and Ukraine, and to reveal to what extent the concept of “Building Fortress Europe” is relevant.

Particularly, I analyze the issue from different perspectives, namely from the “top” that is the EU politics on the one side and from the “below” - how it shapes the life of ordinary people on the other. I consider the EU borderland as frontier meaning “a politico-geographical area lying beyond the integrated region of the political unit and into which expansion could take place” (Glassner and Fahrer 2004, 72). Thus, I am referring to the EU-Ukrainian border as frontier, as the EU border is changeable, and is moved with expansion of the EU to the east in 2004, and there are discussions about Ukrainian membership in the EU (that were reduced after Ukrainian Crisis from the beginning of 2014). I also refer to the concept of frontier, because of its defense function, in our case it is the strict EU policy regarding to its eastern borders and beyond as the Frontex agency (the European Agency for the Management of Operational Cooperation at the External Borders of the Member States of the European Union) program will show.

The Shortest Story About Ukrainian Crisis

Photo: Roman Lozyn

Beginning with the end of 2013 Ukraine has experienced unprecedented events since its independence, mass violent unrests that led to annexation of Crimea by Russia and armed conflict in the eastern part. The authority of Ukraine was supposed to sign an association agreement with the European Union (EU), economic integration of Ukraine into the EU as a supranational entity.

The president of Ukraine of that time Viktor Janukovych after prolong declaration of Ukrainian political direction aside to the EU did not sign the agreement. As a result dissatisfied groups of people predominantly of young age, went to the main squire of the capital of Ukraine Kyiv, Maidan, for a peaceful protest. It was brutally overclocked by use of riot police, and that event was a turning point when the small protest transformed into huge unrest, known as Euromaidan.

As a result of clashes between civilians and riot police and unknown shooters in the capital city Kyiv, when 148 people were killed, president Janukovych ran away from the country to Russia (Shaun, Stack and Salem 2014). The events in Ukraine were known firstly as Euromaidan and later as the Revolution of Dignity as protesters were fighting not only for joining Ukraine with the EU, but largely against corruption, enforcement of the laws, equal opportunities and for changing of authority.

The Straight Line on a Complex Map: Border near Dobromyl and Khyriv, Lviv Region, Ukraine

Bus station in Staryi Sambir
Photo: Roman Lozynskyi

I was 5 or 6 years old when in the very first time I “saw” the border - my grandpa took me by his old Moskvych car to visit Khyriv borderland town in the beginning of the 90’s. When we climbed a hill, my grandpa said “Look over there, it is the border with Poland, you see the mountains - it is already Poland”. As a small child I couldn't understand and recognise this other country – Poland, since the mountains where the same as here. My dreams about palms, exotic trees and other landscapes were unfulfilled.


The Ukrainian-Polish border near Dobromyl and Khyriv was demarcated relatively recently in 1951 when Polish People's Republic (PPR) and Soviet Union (USSR) carried out the “exchange of territories” – Ustrzyki Dolne town and surrounding villages that were included after II WW to Soviet Union became a part of PPR and settlements near Sokal town as territory of PPR became a part of Soviet Union (1). Dobromyl and Khyriv, once at the crossroads of several regional roads (2), after II WW found itself on the Soviet border line – cut off from their historical connections to Poland, Hungary and Austria and lost their ties with Peremyshl and Sanok. Here in Khyriv and Dobromyl and areas around the new Soviet border, where the border was changed so often (3), local people were disoriented in post-war time that everything could be changed again in the near future. However, the biggest tragedy of II WW was the destruction of notably and culturally diverse communities by extermination and deportation of people (4). Regarding to this, the Ukrainian-Polish borderland could be understood as a post-catastrophic and its places as semi-places in the meaning that Poles, Jews and Ukrainians for whom those places once were homes are physically harmed or deported, and interwar senses of place are lost or far away with their people.

Творення місця та повсякденне життя в суспільній географії

Тези доповіді на конференції опубліковані у:

Лозинський Роман "Творення місця та повсякденне життя в суспільній географії". Географічна наука і практика: виклики епохи: Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 130-річчю географії у Львівському університеті (м. Львів, 16-18 травня 2013 р.) / [Відповід. редактори: доц. В.І.Біланюк, доц. Є.А.Іванов]. У 3-ох томах. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2013. - Том 1. - 362 с. С.162-165.

Квартал Седермальм, Стокгольм 

Фото: Роман Лозинський

В українській суспільній географії центральним поняттям вважається “територія” (і суспільство), а предметом дослідження суспільної географії — геопросторова організація (чи територіальна організація) суспільства і його сфер [2, с. 75; 5, с. 7, 16]. Такі погляди на географію є відображенням певної філософської методології, зокрема позитивістської, яка зараз є домінуючою в українській суспільній географії [1]. Читаючи публікації українських географів, можна зауважити, що теперішні розуміння предмету і центрального поняття української суспільної географії вже сприймаються як певна ідеологічна доктрина (у негативному розумінні цього слова), яка широко пропагується як студентам, так і молодим науковцям. У цій статті пропоную розглянути поняття “місце” – одне з центральних у англо-американській суспільній географії, яка, як відомо, вважається провідною у світі. Зосередження на понятті “місце” і його вивченні є актуальним, оскільки окрема людина (чи соціальна група) перш за все живе у певному місці, де вона ходить на роботу, відпочиває, зустрічається з друзями, купляє речі і що найголовніше надає йому певні значення, а не у місті, адміністративному районі чи державі [12, p. 335].

Три традиції дослідження повсякденного життя у суспільній географії

Барселона в обідню пору.

Фото: Роман Лозинський
У статті розглядаються особливості суспільно-географічного дослідження повсякденного життя. Виявлені методологічні відмінності, що присутні у різних наукових школах, дозволили нам виділити три традиції суспільно-географічних досліджень повсякденного життя: 

1. повсякденне життя у дослідженнях “способу життя” французької географічної школи (поч. ХХ ст.); 2. повсякденне життя у англо-американських культурно-географічних дослідженнях стилю життя; 3. повсякденне життя у гуманістичній географії та в концепції “життя/живучи на місці”.

Ключові слова: французька географічна школа, спосіб життя, “genre de vie”, повсякденне життя, місце. 
Три традиции иследования повседневной жизни в общественной географии. В статье рассматриваются особенности общественно-географического исследования повседневной жизни. Выявлены методологические различия, которые присутствуют в различных научных школах, позволили нам выделить три традиции общественно-географических исследований повседневной жизни: 1. повседневная жизнь в исследованиях "образа жизни" французской географической школы (нач. ХХ в.) 2. повседневная жизнь в англо-американских культурно-географических исследованиях стиля жизни; 3. повседневная жизнь в гуманистической географии и в концепции "жизнь на месте".

Ключевые слова: французская географическая школа, образ жизни, "genre de vie", повседневная жизнь, место.

Three Traditions of Everyday Life Studies in Human Geography. The features of human geographical investigations of everyday life are examined in the paper. Revealed methodological distinctions of such studies in different scientific schools, give us possibility to identify three traditions of human geographical studies of everyday life: 1. everyday life in studies of way of life at French geographical school (early XX-th. century); 2. everyday life in Anglo-American cultural geographical studies of lifestyle; 3. everyday life in humanistic geography and in conception of “living in place”.

Key words: French geographical school, way of life, “genre de vie”, everyday life, place.

В Україні і пострадянському просторі значна кількість географів виділяє географію способу життя (І. Гудзеляк, О. Любіцева, О. Шаблій, І. Ровенчак, Л. Шевчук, К. Мезенцев, Н. Щитова) і намагається її обгрунтувати як повноцінний науковий напрямок у суспільній географії. Проте, конкретні дослідження у цій сфері відсутні. Вивчення способу життя (рос. образ жизни) Н. Щитової (Ставропольський університет) методологічно проводились у руслі загальноприйнятих в українській суспільній географії підходів: позитивізм, системна парадигма, галузево (структурно) – статистичний підхід. Маючи вже певні теоретичні суспільно-географічні дослідження у тематиці способу життя і повсякденного життя [2], а також аналіз англо-американської географії [1], ми усвідомили, що проводячи дослідження за домінуючими на даний час в пострадянській суспільній географії методологіями, теоріями та методами, дослідження у цій сфері буде не те що неповним та обмеженим, але і дуже поверховим.

Перцепційні регіони, внутрішньо-українське примирення та влада

Тези доповіді опубліковані:
Лозинський Роман. "Перцепційні регіони, внутрішньо-українське примирення та влада", "Регіон - 2011: стратегія оптимального розвитку: матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю", (м. Харків 10-11 листопада, 2011 р. / Гол. ред. колегії В.С. Бакіров. - Х.: ХНУ ім. В. Каразіна, 2011. - 148-152.

Приклад карти асоціацій щодо України. 

Автор Сергій Пішковцій [8]

            Тематика дослідження перцепційних та вернакулярних регіонів (відомих також як популярні, народні — англ. popular [3, p. 257]) в своїй основі звертається до сприйняттєвого досвіду людей, переважно щоденного.  На наш погляд, ця тема є надзвичайно актуальною у географічних дослідженнях українського суспільства, яке має значні регіональні відмінності в історії та культурі. Актуальність таких досліджень зростає також із потребою дослідити як влада (англ. power — є дещо ширшим поняттям, про нього див статтю [2]) використовує культурні регіональні відмінності і активно бере участь у творенні певних “образів” регіонів переважно через мас-медіа задля збереження своєї владної позиції. Перед тим як перейти до питань влади, розглянемо особливості перцепційного регіону.

Від традиційної до нової культурної географії

      

Стаття у скороченому вигляді опублікована у Науковому часописі Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова "Географія і сучасність". Посилання на статтю:  Від традиційної до нової культурної географії або історія появи географії як гуманітарної науки [Текст] / Р. М. Лозинський // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 4, Географія і сучасність : Збірник наукових праць / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. - К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2011. - Вип. 25. - С. 59-67

Культурна географія є найбільш динамічним та енергійним напрямом у сучасній англомовній суспільній географії останніх 20 років. Багато хто пов'язує це із культурним поворотом, що відбувся паралельно в інших суспільних науках [9, p. 129]. 

Від культури як причини до культур як соціальних конструктів або

переосмислюючи культурну географію


       Напротязі більшої частини ХХ ст. культурна географія існувала як складова у різних традиціях географії, що переважно спрямовували свою увагу на “існування різноманітних ландшафтів різної адаптації людських груп до свого найближчого середовища” (Archer, 1993, p. 500). [9, p. 130] Хоч термін культурна географія є порівняно новий, проте концепція культурної географії є давньою. Вона вперше з'явилась у Німеччині, коли у кінці ХІХ ст. Фрідріх Ратцель виділив антропогеографію. У Франції географія була більш природничою і культурна географія тут повернулась через Сполучені Штати, де активно розвинувся культурно-географічний підхід досліджень ландшафтів. [1, p. 2] Отже, існувало три напрями щодо цієї теми:

1. У Північній Америці культурна географія ототожнюється з Школою Берклі (назва від одного з кампусів Каліфорнійського університету, що знаходиться у м. Берклі і має таку ж назву), яка розвинула теорію культурного ландшафту. У цій школі також розвивалась теорія походження та дифузії культур по земній кулі з культурних осередків (cultural hearths). Культура розглядалась як агент, а ландшафт як середовище (оточення). Було розвинуте поняття культурних ареалів, де переважала одна культурна група, що зайняла цей ареал. У цій науковій школі розглядали переважно матеріальну культуру (а саме матеріальні артефакти) з позицій суперорганічної теорії, де роль соціальних та політичних процесів та індивідів у формуванні культури ігнорувались, а культура розглядалась як щось незмінне і таке, що впливає на все інше. Значні досягнення цього напряму є у сфері відношення людина-природа. Ця наукова школа була настільки впливовою, що у середині ХХ ст. в американських університетах суспільну географію називали культурною.
2. Європейська традиція культурної географії спрямовувала свою увагу на спільному (взаємному, обопільному) формуванні людини та місця (place). Школа Аналлів¹ у Франції, винекнення якої є також пов'язане з ім'ям Поль Відаль де ля Бляша (1845-1918) (його діяльність мала вплив на Марка Блока (Marc Bloch (1886–1944), співзасновника цієї школи), була затребуваною культурною, соціальною і історичною географією. У географії увага спрямовувалась на єдність людей та місць крізь поняття ‘genres de vie’ (англ. аналог різний у різних авторів ‘modes of life’ [9, p. 273], way of everyday life [9, p.130], lifeway [1, p. 23]), тобто способи повсякденного життя. Увага приділялась більше звичайним людям та повсякденній (щоденній) культурі, аніж високій культурі. У цій європейській традиції географії була розвинена теорія поссібілізму.
3. У британській географії, регіональний підхід був інспірований геттнерівською схемою landerkunde (регіональних досліджень) — регіональні дослідження здійснювались за схемою від природної основи до соціальної та, вкінцевому, до культурної: починаючи від геології, топографії, клімату, природних ресурсів і, нарешті, до заселення та людської культури, що адаптовані до тих умов (heimatkunde). Подібний хорологічний підхід був у шведській географії, що фокусувався на hembydsforskning (home area studies – буквально - вивчення домашнього району, тобто краєзнавство) і спирався на етнологічні дослідження матеріальної культури і мови задля визначення культурних регіонів (Crang, 2000).
   [9, p. 129, 130]

       Щоб краще зрозуміти “нову” культурну георафію, яка прийшла на зміну традиційній культурно-ландшафтній, та причини її появи, розглянемо більш детально особливості традиційної культурної географії, яка переважно асоціюється з американською культурно-географічною або культурно-ландшафтною Школою Берклі.

Виклики українській суспільній географії

Маючи можливість дещо ближче запізнатись з англо-американською культурною географією, що як Ви знаєте, зараз є домінуючою у світі, вирішив поділитись деякими поглядами на нашу українську культурну і загалом суспільну географію і запропонувати певні рішення першочерговим викликам.

Фото: Роман Лозинський

Отож почну із запитань, які виникають в українських географів: якою є культурна географія в Україні (що встановлюється в останнє десятиріччя) і яке її наукове місце у світовій культурній географії? Якого (філософського та інформаційного) впливу вона зазнала і зазнає? Відповідь на друге підпитання першого питання просте — українська культурна географія практично відсутня у світовому (читай англомовному) науковому просторі і хоча б через те, що відсутні публікації наших географів у міжнародних журналах (з науковим рецензуванням “peer review”), не кажучи вже про вихід монографій на англійській мові та участь у культурно-географічних проектах та конференціях світового чи макрорегіонального рівня.
           Щодо першого питання — українська культурна, як і загалом суспільна географія, на мою думку, досі розвивається у руслі модерністських теорій позитивізму, де кількісні методи та статистика займають домінуючу позицію (особливо це простежується у релігійній та мовній географії), а здобуте знання розглядається як істинне та об'єктивне. Методологічно вона є матеріалістьською або фізичною (як це називають на Заході “hard science” - буквально “сувора наука”, де “science” — вживається для означення природничих чи точних наук) з практично відсутнім застосуванням сучасних філософських теорій у дослідженнях (можна простежити взагалі відсутність у більшості дисертаціях огляду методології наукового дослідження). Такою світова культурна географія була у 1940-х роках. І тут також ховається відповідь на друге питання - українська культурна, а особливо суспільна географія, ще мають значні і переважаючі зв'язки з природничими науками, ніж із суспільними та гуманітарними, що робить їх концептуально (методологічно) близькими до природничих наук. Суспільна географія у світі, особливо культурна, вже давно і далеко відійшли від позитивістських методологій природничих наук, а культурна географія ще й має сильні зв'язки з гуманітарними науками і постмодерністськими теоріями. Проблема такої ситуації в Україні є не тільки у її досі збережених міцних зв'язках з природничою географією, але також у тому, що українські суспільні географи переважно посилаються на праці інших українських географів, рідше на російських, ще рідше на польських і практично не посилаються на праці західних географів. За таких обставин українська географія не має точок дотику зі світовою географією. Подолавши певні виклики, українська географія все ж має шанси влитись у світову.

Стрибок у безплощинність

Музичний супровід: Pink Floyd – Learning To Fly

З чого починаються подорожі. Подорожі починаються з видумування змісту. Для будь-яких речей. Найкращий час для цього той, який є призначений для інших обов’язкових речей, таких як навчання, робота або ходіння по установах чи захляпаних вулицях, або для пасивного сидіння перед телевізором, пасивності якому надаємо ми самі.

А в цей час сонце вже перейшло пів неба, шишка впала з ялинки, хмари поміняли свою форму, угандієць зловив рибу у Вікторії, циган випросив чергові копійки в перехожого, хтось скосив траву для худоби, дитя усміхнулось, побачивши мандаринку, а десь вже літо і літній дощ змочує вулиці запаху круглої забави. А ми тут, зараз, в даний момент, щось робимо. Хто що хоче і як хоче, бо в нас свобода, що вже стала анархією нас самих в собі.

Подорожі починаються з помпезного стрибка з того всього обов’язкового у простір, мрії, події, відчуття, забуття власної територіальності. Ми стрибнули з трампліну, летіли довго, а я ще досі в польоті.

П'ятдесят днів іншого простору або майже шляхами Поло

Декілька століть тому, подорож аналогічна до нашої могла зайняти кілька років, зважуючи на засоби долання простору і небезпеку, що чекала у ньому. Сьогодні вона може обійтись кільканадцятьма днями. Якщо колись рушіями, що заставляли людину податись в дорогу, були завоювання, пошук вигідних торговельних шляхів або місіонерство, то в нинішньому світі причини подорожей є відмінні. 

Проте реалізувати первинний спосіб здійснення самого процесу подорожі є цілком реально, що і покаже наша розповідь.

За п’ятдесят днів з 22 липня до 12 вересня 2008 року ми подолали 12500 км., з них автобусами і маршрутками 4600 км., автостопом 3000 км., поїздом 2600 км., літаком 1800 км, таксі 400 км., пішки 160 км. Як бачимо найбільше ми проїхали на автобусах, потім автостопом … При цьому середня вартість одного кілометра дороги становила 6,4 цента (32 копійки, коли долар коштував 5 грн.). Треба мати на увазі і те, що подорож була регіонального масштабу, а не внутрішньодержавного.

У країні серпантинів, Чорногорії

Фото: Роман Лозинський

Ми сиділи біля вікна на останньому ряді автобуса. Вже світало, а мій друг далі спав, не природно скрутившись у клубок - так вміють хіба що ведмеді взимку. За вікном щораз більше і більше появлялось простору, переважно жовтого і оранжевого відтінку - це пролітали повз нас поля кукурудзи і пасовища. Нічна освітлена урбанізованість Белграду залишилась давно позаду – ми, швидше я, бо не знаю що там снилося моєму ведмедеві, насолоджувався низенькими хатками покритими черепицею із задбаними подвір’ями. Далі місцевість була горбистою, часто з виходами вапняків, а місцями і заліснена широколистяним лісом. Мій друг продовжував спати, незважаючи на те, що промінь сонця падав йому прямо на лице і що автобус поступово почав в’їжджати, спочатку у пологі, а потім щораз то крутіші гори. Із-за того моя цікавість і уважність вдвічі збільшилась. Саме тут простежувалась боротьба двох стихій природи. Гори твердо відстоювали себе, але і людина давала про себе тут знати – довгі тунелі вириті в породах, дороги над прірвами і під скалами, сітки, що тримали їх всіх вкупі, десятки серпантинів змією вели нас на перевали і знову тунель, прірва, серпантини. Не знаю дотепер як то водій давав собі раду з тим всім, але напевно мав спеціальну підготовку. 

Десь за годину ми в’їхали до нової країни (найновішої країни на нашій Землі), країни, що ще не має кордону як такого, а тому перетнути було його легко і вже через наступну годину їзди ми вирішили вийти з того занадто матрацного як для нас автобусного середовища. Що ми знали про нашу майже випадкову мету? – тільки те, що вона позначена міфічними для нас червоними кольорами на дрібномасштабній карті і може бути зреалізована, може і не до кінця – про характер рельєфу привершини ми також майже нічого знали. У Майковаці, місті в якому ми все це вирішували, було гаряче, а навколишні скали сліпили нам очі соєю білизною, багато дітей обливалося водою на сквері, а старші жінки чомусь ходили у чорному вбранні. До Жаб’яка, містечка що у підніжжі цієї червоної плями - гірського масиву Дурмітор, маршрутка, що була вже заповнена, нас не взяла чисто з правил безпеки – на серпантинах всі повинні сидіти. Та ми не одні, що не помістились. Двоє датчанок та троє чехів, що мали подібну мету десь налапали бусика Volkswagena, шофер якого погодився нас (до)відвести. Їхалось нам цікаво. Дорога йшла долиною річки Тара, що була шалено крутою, обривистою, такою що не було видно дна, була цікавою бо як виявилось потім (знову випадково) дорога йшла другим, після Колорадо, найглибшим каньйоном (1300м.) І так стало ясно, чому ми їхали з роззявленими ротами.

Скали дерлися вгору, ніби хотіли затримати хмари на своїх спинах, острівки снігу у їх виїмках, стада овець на передньому плані полонин - так мандрівники, яких тут було багато, бачили цю всю картину. В інфоцентрі нарешті купили детальну карту масиву. Папір кишів від карів та озер льодовикового походження, від скал та обривів, але стежки, що формувались тут протягом довгого часу і в кінцевому стали прознакованими, познаходили відносно безпечні шляхи до вершин і печер.

Вірменія - країна-острів на Кавказі або подорож до периферії Європи

Гаястан - країна, етнос якої є одним з найстаріших у світі, котра перша у 301 році визнала християнство державною релігією, де можна побачити церкви та монастирі IV століття. Країна, над якою височіє свята гора Арарат, де за біблійними переказами зупинився Ноїв Ковчег. Зараз Вірменія є практично політико-географічним островом на Південному Кавказі.
Геокультурне розташування на крайньому сході Європи, як християнського світу, прирекло її у всі історичні часи на тиск чи то Персії, чи то Візантії, чи то Арабського халіфату, а потім і Оттоманської та Російської імперій. Незважаючи на непросте минуле, більшість зупиняється подорожуючим автостопщикам та ще й пригощає фруктами. На Кавказі вважають, що гостям має бути краще, ніж вдома. Тому Ви приємно здивуєтесь, коли хтось заплатить за Вас у транспорті, підвезе на 10 км далі, ніж йому треба чи просто запросить на каву. Але це можливо лише тоді, коли Ви по справжньому подорожуєте – йдете пішки і стопите, ночуєте в наметі, а варите їсти на старому радянському бензиновому примусі, хоча його вже не так і часто треба було використовувати – люди дуже гостинні.