Стрибок у безплощинність

Музичний супровід: Pink Floyd – Learning To Fly

З чого починаються подорожі. Подорожі починаються з видумування змісту. Для будь-яких речей. Найкращий час для цього той, який є призначений для інших обов’язкових речей, таких як навчання, робота або ходіння по установах чи захляпаних вулицях, або для пасивного сидіння перед телевізором, пасивності якому надаємо ми самі.

А в цей час сонце вже перейшло пів неба, шишка впала з ялинки, хмари поміняли свою форму, угандієць зловив рибу у Вікторії, циган випросив чергові копійки в перехожого, хтось скосив траву для худоби, дитя усміхнулось, побачивши мандаринку, а десь вже літо і літній дощ змочує вулиці запаху круглої забави. А ми тут, зараз, в даний момент, щось робимо. Хто що хоче і як хоче, бо в нас свобода, що вже стала анархією нас самих в собі.

Подорожі починаються з помпезного стрибка з того всього обов’язкового у простір, мрії, події, відчуття, забуття власної територіальності. Ми стрибнули з трампліну, летіли довго, а я ще досі в польоті.

Суботнього зимового ранку старий Volkswagen transporter віз наші велосипеди і нас самих повз покриті снігом поля та села. Дорога була швидкою, час проходив дискусійно (питання - де закінчується Європа?) і тому також минав швидко. Через дві години ми закладали колеса, перевіряли гальма та загальну справність. Трьохмісячна осінньо-зимова перерва в катанні на велосипеді та ще довші розмови з другом про далекі подорожі на двоколісних дали себе відчути, бо тепер сісти нам на них було те саме, що сісти в ракету та, набравши першу космічну швидкість, полетіти в космос. Це було шаленство. Ні твердий сніг, що був слизьким, ні мій міський велосипед з вузькими шинами, ні холодний вітер, що дув у лице, не заважали рухатись з приємністю вперед, бо був цей важливий дух першовідкривачів серед нас. Дорога йшла, а колеса крутились засніженими полями, лісами, замерзлими калюжами та ставками, повз хати і самотні одиничні дерева, повз годівнички для звірів. Так довго йшла, що загубилась, знівелювалась у снігу. Дальше велосипедами вже не можна було просуватись. Ми йшли пішки, ведучи їх по замерзлому меліоративному каналу.

Ми знали, що наступні п’ять кілометрів практично вже нічим нас не здивують - карта показувала на собі обширі зелені простори, але ми йшли до поставленої мети. Орієнтирів, на яких можна було б з певністю покладатися, не було, та й з нашою метою стара радянська карта не зарадила б нам. GPS - це єдине, що могло з точністю до п’яти метрів привести нас до того, що ми шукали.

Йдучи цим замерзлим каналом, я роздумував наскільки природною є наша мета в образі однієї невидимої точки. Її зумовила кулястість Землі, потреба людей бути не загубленими, потреба знання власного розташування і положення відносно інших людей та в кінцевому, наявність цієї точки зумовлена потребою у пересуванні по кулі. Природа її банальна, бо людська, але шлях наш до неї був шляхом у свідомість усього світу, шляхом до розуміння глобальности, розуміння, що планета єдина для всіх, а кордони - то шрами на її ніжній шкірі, що створив людський інтелект. Так! Це все дало мені відчути місце перетину 51 північної паралелі та 24 східного меридіану. Такою була наша мета. Чотири сторони світу тут виглядали однаково – ліс, ліс, ліс, ліс, а я стояв біля дерева і так думав, і так буду думати далі, бо це я. А хто ти?

Місцеві люди, сільські доброжильці, по дорозі запитували нас: “Хлопці, де ви їдете у таку пору?”. Ми не могли їм пояснити, що будемо ще довго і довго їхати до цього наслідку людства, до точки перетину паралелі і меридіана. “ВАР’ЯТИ”, - подумали б вони. “Так, звичайно”, – відповів би я.

Це все відбувалось у прикордонні, у місцевості, на яку, через відірваність від цивілізації, кажуть “Там, де чорт добраніч сказав!”. Їдучи назад, ми вибрали іншу дорогу, щоб виїхати по іншу сторону лісу. Ніч нас застала у ньому зовсім не раптово, даючи час познайомитися з нею. Дорога зробилась менш слизькою – ми менше бачили її нерівності, що вдень відблискували до сонця. Гілки зсовували з моєї голови шапку, і вона сиділа на мені так, як у п’яного вуйка, ледве тримаючись голови. Так ми їхали довго, часто зупиняючись на роздоріжжях. GPS показував щораз меншу кількість кілометрів до поселення – 4-3-2км-800м. Перші світла хат з-поміж дерев виглядали непевно, але все ближче і ближче вони ставали впевненішими, передаючи це нам. Їдучи селом, нас наздогнав патруль прикордонників. На велосипедах ми виглядали достатньо малими, щоб вони подумали, що це нелегали-китайці перетнули кордон. Але дальше все було нормально.

Десь о 00:00 ми побачили свого Volkswagen-а, шофер якого, дізнаючись по телефону наше місце знаходження, гнав по ямах, по всіх можливих дорогах, щоб зустріти нас.

A Jump Into The Space with no Dimension

Musical accompaniment: Pink Floyd - Learning To Fly

With what trips are begun. Trips are begun with making up the sense and aim. Everything needs reasoning. The best time for this is that, intended for other absolutely obligatory things, such as study, work or attending bureaucratic offices or walking down dirty streets. This time may also be intended for spending one’s time passively like a couch potato in front of the TV set. By the way, those are us who make this time passive.

At this time the sun has already managed to pass half of the sky, a cone has fallen down from a fir-tree, clouds have changed their form, an Ugandan man has caught a fish from the Victoria lake, a gipsy has swindled out the next kopecks from a passer-by, someone has scythed grass for the cattle, a child has smiled having seeing a mandarin, and somewhere the summer has already come and summer rain moistens the streets of smell of the everlasting fun in ever-empty streets. And here we keep doing different things at the moment. Everybody does whatever they like as we have got freedom, which has already become the anarchy of ourselves in our inner selves.

Trips begins with a grandiose jump from all these obligatory things into space, dreams, events, feelings, forgetfulness of one’s own territorial belonging.

In Saturday winter morning old Volkswagen Transporter was taking our bicycles and us by the snow-capped fields and villages. The trip went fast, time passed in discussions (on the topic: - “Where is the end of Europe”), it was another reason why time passed quickly. In two hours we mortgaged wheels, checked up brakes and general working order. 
Three-months autumn-winter pause in cycling and even longer discussions with a friend about long-distance trips by bicycles have obviously influenced us, because now it was as easy to ride them as board a rocket, take the first space speed and fly to cosmos. It was on the verge of craziness, indeed. Neither hard slippery snow nor my city narrow-tired bicycle, nor cold wind, that harshly blew into face, hindered to move forward with pleasure. There was that important spirit of pioneers between us. The road continued and wheels turned along snow-bound fields, forests, frozen puddles and ponds, past houses and solitary trees, by feeding spots for animals. The road went ahead and ahead, until it has been lost, leveled with the snow. Further it became impossible to move further on by bicycles. We went on foot, wheeling them along down the frozen land-reclamation channel.

We knew that next five kilometers would practically not surprise us with anything new, as the map showed vast green areas, but we followed our destination. There were no reliable orientation points and an old Soviet map would not help us to get to our destination. Only GPS navigator could take there to within five meters.

Walking down this frozen channel, I was pondering upon about the naturalness of our aim in the image of one invisible point. It was conditioned by sphericity of the Earth, by the necessity of people not to feel themselves lost, by the need in knowing their own location and position in relation to other people and finally, the presence of this point is stipulated by the necessity to move around the globe. Its nature is rather trivial, because it is human, but our way to it was a way to consciousness of the whole world, a way to understanding of universality and uniqueness of the planet. Borders therefore are nothing but scars on its delicate skin, created by the human intellect. Yes! It all gave me the possibility to feel the intersection of meridian East 24 and parallel 51 North. That was our destination. Four sides of the world here looked absolutely identically: forest, forest, forest and again forest. Meanwhile I stood near a tree and thought this way and this way I will be thinking in the future, because it is me. And who are you?

Locals, those rural good-natured people, asked us on our way: “Boys, where are you riding at such time?” We could not explain them that we would still have a very long way to this creation of humanity, to the intersection of a parallel and meridian. “Freaks”, they would probably think. “Yes, surely”, I would answer.

It all happened in a borderland, in the area, which, due to its remote and isolated location, is often described as “A place wherein devil says good night!”. Riding back home, we chose another road in order to get to the other side of the forest. Night did not catch us there suddenly, giving us certain time to get it to know more. A road was becoming less slippery, we did not notice all of its bumps and holes, which were glistening to the sun in the day-time. Branches and twigs moved a cap on my head a bit aside, and it was on me like on a drunken uncle’s head, that is barely covering head. This way we rode long, often making stops at the crossroads. GPS navigator showed each time less and less kilometers to the settlement: 4-3-2km…800m. First glimpses of light in houses among trees looked rather indistinct and blurry, but the closer we approached them, the more clear they became, sharing this certainty and clearness with us. Riding through the village, we were gone after by the patrol of border guards. On bicycles we looked small enough, so that they could think that we were illegal Asian immigrants who have crossed the border. However, later on everything went great.

At about 12 pm we saw our Volkswagen, the driver of which, checking our location by phone, drove down all possible ragged bumpy roads in order to meet us.

Translate by Solomia