П'ятдесят днів іншого простору або майже шляхами Поло



Декілька століть тому, подорож аналогічна до нашої могла зайняти кілька років, зважуючи на засоби долання простору і небезпеку, що чекала у ньому. Сьогодні вона може обійтись кільканадцятьма днями. Якщо колись рушіями, що заставляли людину податись в дорогу, були завоювання, пошук вигідних торговельних шляхів або місіонерство, то в нинішньому світі причини подорожей є відмінні. 

Проте реалізувати первинний спосіб здійснення самого процесу подорожі є цілком реально, що і покаже наша розповідь.
За п’ятдесят днів з 22 липня до 12 вересня 2008 року ми подолали 12500 км., з них автобусами і маршрутками 4600 км., автостопом 3000 км., поїздом 2600 км., літаком 1800 км, таксі 400 км., пішки 160 км. Як бачимо найбільше ми проїхали на автобусах, потім автостопом … При цьому середня вартість одного кілометра дороги становила 6,4 цента (32 копійки, коли долар коштував 5 грн.). Треба мати на увазі і те, що подорож була регіонального масштабу, а не внутрішньодержавного.
Нашою метою було:
1. своїми очима побачити іншу культурну цивілізацію, а саме ісламську, зрозуміти ставлення її представників до нашої західної;
2. на основі власних спостережень, з’ясувати суспільно-географічну ситуацію країн Середньої Азії, при цьому використовуючи україноцентричний підхід у висвітленні здобутої нами інформації.
3. з’ясувати сучасні можливості колишнього Великого Шовкового Шляху, оскільки значний відтинок нашої подорожі проходив саме по ньому, співпавши з дорогою батька та дядька Марка Поло, а також з шляхом по якому йшов сам Марко Поло.

Маршрут подорожі, який проходив через 8 країн: Росія - Казахстан – Узбекистан – Киргизстан – Таджикистан – Афганістан – Іран – Азербайджан, був вибраний з огляду власне на неоднозначність суспільної інформації і думки про ці країни. Такі держави як Іран, Афганістан та Таджикистан здебільшого дають підстави звичайним людям упереджено ставитись до цілого ісламського світу через почуте і побачене у масмедіа. Як ми зрозуміли, багато речей варто спростувати, але деякі знаходять своє підтвердження.

Території, по яких ми пересувались, характеризуються вкрай складними для пересічного туриста природними та соціальними умовами (високі температури повітря, значні абсолютні висоти, бідність місцевого населення, сумнівні органи правопорядку, тощо), що потребувало непростої підготовленості учасників.

Ключовим питанням, яке потрібно було вирішити перед поїздкою це здобуття інформації про:
- засоби і шляхи пересування, а також про ціни на товари першого вжитку (У Казахстані краще пересуватись поїздами, на Памірі розраховувати дуже на транспорт взагалі не варто, а в Ірані можна сміло їздити дешевими і якісними автобусами)
- сучасну політичну ситуацію у запланованих до відвідання країнах з огляду на безпеку перебування (Афганістан – ситуація міняється буквально кожного тижня)
- перетин кордонів, візовий режим, а також правила ввозу та вивозу речей (В Узбекистані найсуворіший митний контроль з огляду не на безпеку, а на заробляння грошей прикордонниками, значна кількість прикордонних переходів функціонує лише для місцевого населення)
- правила перебування іноземців у відвіданих країнах (потрібною є реєстрація на протязі трьох днів у Росії, Киргизстані, та на протязі п’ятьох днів у Казахстані, для проїзду на Памір потрібним є спеціальний дозвіл)
- наявні засоби зв’язку із Батьківщиною (у кожному великому місті є Інтернет і відповідно IP- зв’язок)
- наявність українських посольств та їх місцезнаходження, до яких можна звернутись за допомогою (в Афганістані його не має)
- норми поведінки у країнах з іншою культурою (наприклад, у шортах не можна ходити по вулиці в Ірані і Афганістані, а в мечеті і з коротким рукавом, в Ірані у публічному транспорті є також свої нюанси)

Окремою тезою стояло питання підтримки задовільного стану здоров’я на протязі всієї мандрівки. Це вимагало вивчення природних, а особливо, кліматичних умов територій, якими проходив маршрут. Окрім звичних засобів першої медичної допомоги до аптечки увійшли також сонцезахисний крем, потужний комплекс вітамінів, таблетки від малярії, засоби для полегшення подолання гірської хвороби, засоби для знезараження води та для підтримки соляного балансу в організмі під час спеки. Все це потребувало окремих знань, які ми отримали зі спеціалізованої літератури (В. Г. Воловича Людина в екстремальних умовах природного середовища).

Не найменшу роль відіграв і власний досвід подорожей, який ми отримали у попередні роки на Динарському та Вірменському нагір’ях (Чорногорія, Вірменія), Кавказі, а саме у Сванетії (Грузія), а також у Туреччині (Стамбул, Карс).
Для безпеки проходження подорожі та полегшення отримання іранської та афганської віз, ми оформили супровідний лист на чотирьох мовах із зазначеним маршрутом та метою подорожі, підписаний Клубом велотуристів друзів природи «Рух», деканатом географічного факультету та Управлінням культури і туризму Львівської обласної державної адміністрації.
Наш шлях взяв початок із Ростова-на-Дону, до якого ми добрались поїздом з Харкова. 

Приблизно в цих краях Ніколо Поло та його брат Маффео у ХІІІ ст. також почали свою подорож, перед тим припливши із Константинополя до Судака. На цій карті позначені маршрути Поло та відтинки, де наші шляхи співпадали. Звідси вони попрямували до Середнього Поволжя (м. Болгар). Потім, пересікаючи прикаспійські степи, пустинне плато Устюрт, досягнули величного в ці часи Хорезмського оазису (м. Хіва). Вверх по річках Амудар’я та Зеравшан мандрівники прибули до пишного міста Бухари. Далі, з метою попасти в Китай, брати вибрали північний відріг Великого Шовкового Шляху через Самарканд, вздовж підніжжя Тянь-Шаню до оазису Хамі (на відміну від південного, яким ішов син Ніколи, тобто Марко - з Бактри, тобто теперішнього Балха, через Бадахшан, а потім через Вахан та Памір до Китаю)

Коротко опишемо свій маршрут. З Ростова-на-Дону ми доїхали до м. Еліста, адміністративного центру республіки Калмикія, автобусом 24 липня, 2008 р. Перетнувши степи Прикаспійської низовини та західного Казахстану старим бусиком разом з поляками, що їхали до Китаю, добрались до м. Атирау (колись Гур’єв), яке знаходиться на річці Урал. Плато Устюрт проминуло за вікнами поїздів Атирау – Бейнеу (Казахстан), Бейнеу – Кунград (Узбекистан). З Нукуса, адміністративного центру Каракалпакії (західний Узбекистан), ми попутною машиною з таджиком, через більш як 500 км. пустині Кизилкум, доїхали до Бухари. Дальше попрямували автобусом до Ташкенту, через Самарканд. Старим МАЗом ми проїхали м. Анґрен та, виїхавши на перевал Кураминського хребта (2267 м.) гірської системи Тянь-Шань, спустились у Ферганську долину, що справила враження більш життєво активнішої частини Узбекистану. Кількома попутними машинами через міста Коканд та Андижан ми доїхали до Киргизстану, а саме м. Ош в ніч на 1 серпня. 

Наступних десять днів подорожі пройшли знаменитим своєю висотою і красою памірським трактом Ош - Хорог. З Оша через Алайський хребет та перевал Талдик (3615 м.) до Сари-Ташу ми проїхали у кузові Камазу. Алайську долину, Заалайський хребет і його перевал Кизил-Арт (4280 м.) та долину річки Маркансу, яку ще називають Долиною Смерті, довелося пройти пішки на протязі двох днів, оскільки автомобілів практично не було, а якщо проїжджали то переповнені. 

Тут зображений профіль ділянки маршруту подорожі через Східний Памір. Зазначено як ми пересувались та місця ночівлі. Від долини р. Маркансу, попри високогірне озеро Каракуль і однойменне поселення та через найвищий у колишньому Союзі перевал Ак-Байтал (4655) ми доїхали до Мургабу на стареньких ЗІЛах 6 серпня. До Хорога, адміністративного центру Гірсько-Бадахшанського автономного округу ми добирались через так званий Ваханський коридор по долинах рік Памір та П’яндж і через поселення Лянгар, Ішкашім. Тут нам довелося пішки пройти близько 100 км. на протязі чотирьох днів, спочатку піднявшись на перевал Хоргуш (4344 м.), а потім, на щастя, повільно спускавшись вниз майже безлюдною дорогою вздовж долини річки Памір. Починаючи з поселення Лянгар появились автомобілі у сторону Хорогу до якого ми добрались 11 серпня. З Хорогу дальше рухались долиною р. Пяндж до міст Куляб та Курган-Тюбе. 16 серпня біля поселення Нижній Пяндж перетнули кордон з Афганістаном, перепливши паромом річку. В Афганістані ми відвідали чотири міста Кундуз, Мазарі-Шаріф, біля якого знаходиться згадане містечко Балх - центр історичної Бактрії, а також Кабул і Герат.

Автобусом через перевал Саланг, а точніше одним із найвисокогірніших тунелів світу, що є стратегічно важливою комунікацією між північним і південним Афганістаном, ми доїхали з Мазарі-Шаріфа до Кабулу. Дізнавшись про напружену ситуацію, яка виникла буквально на днях на півдні Афганістану, спричиненою талібами, нам довелося полетіли літаком з Мазарі-Шаріфа у західно-афганське місто Герат, що біля кордону із Іраном, оскільки дорога Мазарі-Шаріф – Герат знаходиться у дуже поганому стані, на подолання якої потрібно більш як 4 дні.



Афганістан вразив нас своїм неприроднім поєднанням архаїчності та сучасності. Це інший світ – так ніби ми попали у історичний фільм, де цікаво перетинається минуле з майбутнім: національний одяг з мобільним телефоном в кишені, глиняні хати з новими швидкісними трасами, традиційні чайхани без столів з Інтернет-кафе збоку. На вулицях повний хаос і галас, перед очима відбувається тисячі дій одночасно: хтось продає голосно заохочуючи, хтось торгується, десь міняйли розмахують грошима, міліція гасає на новеньких пікапах, хтось шиє одяг, хтось готує кебаб, а хтось ремонтує мотоцикли. 

Правил дорожнього руху немає зовсім і всі сигналять, їдучи один наперед одного. Реакція місцевих на чужоземців приблизно рівнозначна українській реакції на страуса, що ходив би по вулиці. Отак і там, люди припиняють всю свою роботу, щоб подивитись на тебе, часто оточуючи громадою в 15-20 чоловік тільки щоб поспостерігати за проблемою, що виникла в європейців, наприклад, при купівлі кавуна. Наш здоровий молодий європейський глузд ніяк не міг змиритися і осмислити те, що всі жінки без виключення і дівчата починаючи з 12 років повністю покриті чадрою. Чоловіки також ходять у традиційному одязі, шиючи його на замовлення. На тлі цього всього відрізняється столиця Кабул, де на чужинців не так звертають увагу, а жінки лише покривають голову хусткою, а тіло довгою накидкою. Окремого речення заслуговує афганська вулична міліція, що напевно, найкраще у світі оснащена зброєю і позашляховиками. 

Загалом безпечно тільки у північному Афганістані, на півдні (в районі міст Газні, Кандагар) таліби час від час з різною силою зі сторони Пакистану дають про себе знати. Ті жителі, з якими нам хоч якось вдалось поспілкуватись на англійській, згадували режим Талібів як щось дуже страшне. Забороненими були телевізори, музика (будь-яка), театри і взагалі мистецтво. Жінки не мали права виходити на вулиці без супроводу своїх чоловіків, які були зобов’язані відпустити бороду. Дівчачі школи були закриті, а жінкам заборонялось працювати на публічній роботі, а лише вдома. Цими впровадженнями дивувались навіть інші ісламські країни, не одобрюючи їх.

З афганського міста Герат до іранського Мешгеду, святого міста шиїтів, 23 серпня долаємо простір автомобілем, разом з контрабандою китайських мобільних телефонів, що взяли нас для відволікання уваги прикордонників під час перевірок. З Мешгеду до Тегерану, попри підніжжя гір Ельбурс і дальше Іранським нагір’ям до міст Ісфаган, а потім Йезду ми переміщались надзвичайно дешевими і водночас якісними автобусами. У Тегерані ми прожили близько двох тижнів, заприязнившись із цікавими людьми мистецтва.

Іран – протилежність всім країнам, які ми відвідали до цього. Це дуже розвинуте і дбаюче про себе суспільство. Іран – країна амбітна у всіх відношеннях. 1000 км. Ви можете проїхати автобусом за 3,5$, а середньо поїсти за 1$, купити літру бензини за 10 центів (середня зарплата в Ірані 400-500$ в місяць). Незважаючи на мізерну кількість атмосферних опадів, парки є справжніми оазисами зі штучно зробленими струмками, водоспадами, спортивними майданчиками з тренажерами. Безплатні туалети є всюди і вони чистіші, ніж у нас платні. Іранці – це один із найгостинніших і найохайніших народів, які доводилось нам бачити. У 13-ти мільйонній столиці Тегеран зацікавлений перехожий може запросити вас до себе пожити на деякий час, або дати гроші чи запросити на обід.

Але в кожній країні є свої проблеми. Після ісламської революції 1979 року і усунення шаха, урядом керують релігійні служителі на чолі з аятолою Алі Хаменеї, а президент виконує другорядну роль. Щоб краще собі уявити, це так як би у нас в Україні Любомир Гузар мав впливовішу політичну владу, аніж Ющенко і Тимошенко разом взяті. Величезні зображення Мусаві Хомейні, релігійного вождя шиїтів, який очолив революцію, є на кожному кроці. В Ірані обов’язковим є носити жінкам хустку і накидку, а в публічному транспорті чоловікам і жінкам їздити в окремих частинах салону (у метро в окремих вагонах). Існує і заборона на продаж та, звісно, споживання алкоголю. Не всім це подобається, але нам, в Україні, така скромність (насамперед йдеться про продаж алкоголю) не завадила б. 

В Ірані за всю нашу подорож можна було нарешті почуватись комфортно і не напружено.
Кордон з Азербайджаном ми перетнули в Астарі (11 вересня) і доїхали до Баку – міста, знаходячись у якому після настільки відмінних Афганістану і Ірану, ми вважали, що вже є практично вдома. Пропадає мовний бар’єр, діють радянські стандарти роботи і життя.

Обдумуючи побачене і відпочиваючи від не малої, переважно психологічної, втоми, ми повернулись літаком з Баку до Донецька і далі поїздом до Львова.
Загалом, побувавши в цих країнах, ми переконались в одному телебачення і загалом масмедіа, шукаючи сенсації чи пропагуючи певну політику, часто «роздувають» новини, та спотворюють бачення неосвічених людей про ісламські країни у гіршу сторону. Середня Азія відкрита і щедра, якщо ви не показуєте свою зверхність, грошовитість та байдужість.

Уривок з дорожнього нотатника:
Відрізок дороги до Атирау (колись Гур’єв) здивував своєю вбогістю від якої моментами ставало страшно. Особливо тоді, коли вздовж траси з’являлись не зрозумілі нам сакральні капища-поховання і ліплені з глини хатинки з майже відсутніми ознаками життя. Деколи зовсім далеко від поселень траплялись стада верблюдів, які ліниво, щось шукали пожувати. Тут уже вдавались у знаки азійські виміри відстані, які після ліліпутських європейських, просто шокували. В додачу одноманітні краєвиди, що не змінювались на протязі сотень кілометрів, та нестерпна спека, що як ковдра після довгого спання, тиснула на нас, робили пересування у просторі напівсвідомим. Проте, усвідомлення відсутності горизонталі, яка б могла створити тінь, наводило на людину поясу широколистяних лісів незрозумілі їй досі переживання. Пам’ятаю, як ми зупинились біля якоїсь недобудованої заправки, яка була єдиним, що могло дати тінь на десятки кілометрів. Тому водій заїхав максимально впритул до стіни, так, щоб машина помістилась у тіні.
Роман Лозинський
Львів, листопад 2008 р.