У країні серпантинів, Чорногорії

Фото: Роман Лозинський

Ми сиділи біля вікна на останньому ряді автобуса. Вже світало, а мій друг далі спав, не природно скрутившись у клубок - так вміють хіба що ведмеді взимку. За вікном щораз більше і більше появлялось простору, переважно жовтого і оранжевого відтінку - це пролітали повз нас поля кукурудзи і пасовища. Нічна освітлена урбанізованість Белграду залишилась давно позаду – ми, швидше я, бо не знаю що там снилося моєму ведмедеві, насолоджувався низенькими хатками покритими черепицею із задбаними подвір’ями. Далі місцевість була горбистою, часто з виходами вапняків, а місцями і заліснена широколистяним лісом. Мій друг продовжував спати, незважаючи на те, що промінь сонця падав йому прямо на лице і що автобус поступово почав в’їжджати, спочатку у пологі, а потім щораз то крутіші гори. Із-за того моя цікавість і уважність вдвічі збільшилась. Саме тут простежувалась боротьба двох стихій природи. Гори твердо відстоювали себе, але і людина давала про себе тут знати – довгі тунелі вириті в породах, дороги над прірвами і під скалами, сітки, що тримали їх всіх вкупі, десятки серпантинів змією вели нас на перевали і знову тунель, прірва, серпантини. Не знаю дотепер як то водій давав собі раду з тим всім, але напевно мав спеціальну підготовку. 

Десь за годину ми в’їхали до нової країни (найновішої країни на нашій Землі), країни, що ще не має кордону як такого, а тому перетнути було його легко і вже через наступну годину їзди ми вирішили вийти з того занадто матрацного як для нас автобусного середовища. Що ми знали про нашу майже випадкову мету? – тільки те, що вона позначена міфічними для нас червоними кольорами на дрібномасштабній карті і може бути зреалізована, може і не до кінця – про характер рельєфу привершини ми також майже нічого знали. У Майковаці, місті в якому ми все це вирішували, було гаряче, а навколишні скали сліпили нам очі соєю білизною, багато дітей обливалося водою на сквері, а старші жінки чомусь ходили у чорному вбранні. До Жаб’яка, містечка що у підніжжі цієї червоної плями - гірського масиву Дурмітор, маршрутка, що була вже заповнена, нас не взяла чисто з правил безпеки – на серпантинах всі повинні сидіти. Та ми не одні, що не помістились. Двоє датчанок та троє чехів, що мали подібну мету десь налапали бусика Volkswagena, шофер якого погодився нас (до)відвести. Їхалось нам цікаво. Дорога йшла долиною річки Тара, що була шалено крутою, обривистою, такою що не було видно дна, була цікавою бо як виявилось потім (знову випадково) дорога йшла другим, після Колорадо, найглибшим каньйоном (1300м.) І так стало ясно, чому ми їхали з роззявленими ротами.

Скали дерлися вгору, ніби хотіли затримати хмари на своїх спинах, острівки снігу у їх виїмках, стада овець на передньому плані полонин - так мандрівники, яких тут було багато, бачили цю всю картину. В інфоцентрі нарешті купили детальну карту масиву. Папір кишів від карів та озер льодовикового походження, від скал та обривів, але стежки, що формувались тут протягом довгого часу і в кінцевому стали прознакованими, познаходили відносно безпечні шляхи до вершин і печер.