Від традиційної до нової культурної географії

       Культурна географія є найбільш динамічним та енергійним напрямом у сучасній англомовній суспільній географії останніх 20 років. Багато хто пов'язує це із культурним поворотом, що відбувся паралельно в інших суспільних науках [9, p. 129]. 

Від культури як причини до культур як соціальних конструктів або
переосмислюючи культурну географію


       Напротязі більшої частини ХХ ст. культурна географія існувала як складова у різних традиціях географії, що переважно спрямовували свою увагу на “існування різноманітних ландшафтів різної адаптації людських груп до свого найближчого середовища” (Archer, 1993, p. 500). [9, p. 130] Хоч термін культурна географія є порівняно новий, проте концепція культурної географії є давньою. Вона вперше з'явилась у Німеччині, коли у кінці ХІХ ст. Фрідріх Ратцель виділив антропогеографію. У Франції географія була більш природничою і культурна географія тут повернулась через Сполучені Штати, де активно розвинувся культурно-географічний підхід досліджень ландшафтів. [1, p. 2] Отже, існувало три напрями щодо цієї теми:
  1. У Північній Америці культурна географія ототожнюється з Школою Берклі (назва від одного з кампусів Каліфорнійського університету, що знаходиться у м. Берклі і має таку ж назву), яка розвинула теорію культурного ландшафту. У цій школі також розвивалась теорія походження та дифузії культур по земній кулі з культурних осередків (cultural hearths). Культура розглядалась як агент, а ландшафт як середовище (оточення). Було розвинуте поняття культурних ареалів, де переважала одна культурна група, що зайняла цей ареал. У цій науковій школі розглядали переважно матеріальну культуру (а саме матеріальні артефакти) з позицій суперорганічної теорії, де роль соціальних та політичних процесів та індивідів у формуванні культури ігнорувались, а культура розглядалась як щось незмінне і таке, що впливає на все інше. Значні досягнення цього напряму є у сфері відношення людина-природа. Ця наукова школа була настільки впливовою, що у середині ХХ ст. в американських університетах суспільну географію називали культурною.
  2. Європейська традиція культурної географії спрямовувала свою увагу на спільному (взаємному, обопільному) формуванні людини та місця (place). Школа Аналлів1 у Франції, винекнення якої є також пов'язане з ім'ям Поль Відаль де ля Бляша (1845-1918) (його діяльність мала вплив на Марка Блока (Marc Bloch (1886–1944), співзасновника цієї школи), була затребуваною культурною, соціальною і історичною географією. У географії увага спрямовувалась на єдність людей та місць крізь поняття ‘genres de vie’ (англ. аналог різний у різних авторів ‘modes of life’ [9, p. 273], way of everyday life [9, p.130], lifeway [1, p. 23]), тобто способи повсякденного життя. Увага приділялась більше звичайним людям та повсякденній (щоденній) культурі, аніж високій культурі. У цій європейській традиції географії була розвинена теорія поссібілізму.
  3. У британській географії, регіональний підхід був інспірований геттнерівською схемою landerkunde (регіональних досліджень) — регіональні дослідження здійснювались за схемою від природної основи до соціальної та, вкінцевому, до культурної: починаючи від геології, топографії, клімату, природних ресурсів і, нарешті, до заселення та людської культури, що адаптовані до тих умов (heimatkunde). Подібний хорологічний підхід був у шведській географії, що фокусувався на hembydsforskning (home area studies – буквально - вивчення домашнього району, тобто краєзнавство) і спирався на етнологічні дослідження матеріальної культури і мови задля визначення культурних регіонів (Crang, 2000).
    [9, p. 129, 130]
       Щоб краще зрозуміти “нову” культурну георафію, яка прийшла на зміну традиційній культурно-ландшафтній, та причини її появи, розглянемо більш детально особливості традиційної культурної географії, яка переважно асоціюється з американською культурно-географічною або культурно-ландшафтною Школою Берклі.




Carl Sauer
     Культурна географія у Сполучених Штатах від її заснування у 1920-х роках до 1970-х знаходилась переважно під впливом Карла Зауера (Carl Sauer) та його студентів Каліфорнійського університету у місті Берклі. Завдяки сильному впливу харизматичності Зауера, його своєрідної сфери зацікавлень та особливих методів дослідження, цю наукову школу неофіційно називають - “Школа Берклі”. [4, p. 71] До зародження цієї школи (поч. ХХ ст.) американська суспільна географія була прагматичною та фокусувалась на економічних моделях. У цій новій країні європейські концепти були недоречними: ландшафт не розрізнявся культурно, а фізичне середовище могло бути загально описаним, але не виділеним у природні регіони як це робили у Європі. Те, що розрізняло (робило відмінним) простір, було його використання, функції та продуктивність, що забезпечувало ріст промисловості та агрокультури. Простір сприймався відносно його економічного потенціалу. Цей напрям у американській географії не приділяв уваги культурним та історичним аспектам ландшафту. Школа Берклі розвинулась як реакція на цю матеріалістичну візію. Її засновником був К. Зауер — син німецьких емігрантів Середнього Заходу (Midwest). Він усвідомив обмеженість функціонального підходу американської географії. [1, p. 29] Перед тим як переїхати у Берклі з Чікаго у 1920-х роках, Зауер також відмовився від широко поширеного та популярного на той час географічного детермінізму (environmental determinism – буквально з англ. слід перекладати як довкіллєвий детермінізм). Під впливом культурних антропологів A. Kroeber та R. Lowie, Зауер прийняв те, що було відомо як “суперорганічна” ідея культури (або як її ще називають - культурний детермінізм [7, p. 17]). Ця ідея проголошувала культуру як незмінну данність, цілісність, що впливає на розвиток і поведінку суспільства, де роль соціальних, психологічних та політичних процесів ігнорується. [4 p. 71] Він представив німецьке поняття “ландшафт” для американських географів. [4, p. 75] Зауер також підтримував сильні зв'язки з біологами і тому був новатором у дослідженні взаємозв'язків між людиною та фізичним середовищем. Він запропонував окремий науковий напрям - відношення людина-природа та спрямував увагу на людській трансформації земної поверхні. [4, p. 71] Більшість важливих ідей, що Зауер представив культурній географії (наприклад, історична реконструкція впливу минулих культур, культурний ареал чи регіон, дифузія культурних особливостей від регіону до регіону) вже були присутніми у тодішній німецькій антропогеографії та американській культурній антропології. Зауер наголосив на взаємозв'язках людини і довкілля, на що не наголошували антропологи і в цьому полягає його найбільший оригінальний внесок. [4, p. 71]
       Культурний ландшафт у розумінні Зауера можна пояснити такою схемою (яку він представив у праці “Морфологія ландшафту” “The Morphology of Landscape”): Фактор (культура) → Час → Основа (природний ландшафт) → Форми (населення: шільність, мобільність; будинки: план, структура; виробництво, комунікація і т.д.) → Культурний ландшафт. [4, p. 76]
       Отже, до 1980-х років традиційна американська культурна географія займалась такими чотирма принциповими темами:
  1. дифузія культурних особливостей (характеристик). Культурні географи подібно культурним антропологам до 1940-х, намагалися пояснити розвиток культур в поняттях дифузії культурних характеристик таких як сільськогосподарські рослини, приручені (свійські) тварини, типи будинків та інші матеріальні артефакти;
  2. визначення культурних регіонів через територіальний аналіз матеріальних і нематеріальних культурних характеристик. Здійснювалися спроби порівняти частоту зустрічання вище перелічених культурних характеристик, для того щоб виділити порівняно однорідні культурні регіони;
  3. тлумачення ландшафту, що були спробою прослідкувати історичний розвиток певного ландшафту від його “природного” стану до культурного ландшафту;
  4. історична культурна екологія, що цікавилась взаємозалежністю між природними умовами та культурними процесами, а також фізіологічною адаптацією людей до природного середовища, його впливом на людський організм та пов'язані з цим особливості вмінь людей. В основному вона фокусувалась на не індустріальних суспільствах, а традиційних, які займались збиральництвом, рибальством, а також пастушеством та незначним обробітком землі. Згодом набула розвитку політична екологія [9, p. 128].
    [4, p. 71]
       Ландшафтна школа Зауера не виключала у своїх дослідженнях таких тем як культурна ідентичність. Географи цієї школи часто визначали людські групи відповідно до їхнього способу життя (way of life) — що Відаль раніше назвав як genre de vie – базуючись на такі характеристики як мова, релігія та етнічна ідентичність. [7, p. 17] Але знову ж таки, Зауер розглядав цю тему як відбиток (залишок) способу життя у ландшафті. [1, p. 29] Основна увага у його школі спрямовувалась на матеріальний культурний ландшафт, а культура, окрім суперорганічної теорії її інтерпретації, розглядалась як причинний механізм людської діяльності. Він трактував культуру як реальність, а не як концепт чи людський конструкт. [7, p. 17] Строго говорячи, не можна вважати, що цей тип географії був суспільною наукою. Хоч Зауер цікавився впливом саме культури на ландшафт, проте центральною темою було середовище у вигляді зміненого культурою ландшафту, а не людина і її діяльність та досвіди. До того ж він цікавився впливом культур на матеріальні аспекти ландшафту, як він сам їх назвав візуальні, такі, що можна “прочитати у ландшафті”. Історія і географія культурних особливостей були важливими тільки у тому, як вони формують ландшафт та культурні ареали. Він не рефлексував (у нього не було рефлексій) на індивідів, що живуть у звичайних ландшафтах і не мав емоційного зв'язку з ними. Розгляд значення місця було краще залишити для етнологів: це була точно не тема інтересів Зауера. [1, p. 31, 34] Він швидше фокусувався на конкретній реальності і фактах, ніж значенні та усвідомленні складності природи культурних явищ. [1, p. 35]
       Хоч ці чотири вище згадані теми продовжують бути активними дослідницькими ділянками серед північноамериканських культурних географів, вони більше не займають домінуючу позицію, як колись це було (на зміну їм прийшли тематики нової культурної географії — прим. наша). У більш пізніші роки (після 1980-х) було переоцінено і високо оцінено власне довкіллєве спрямування Школи Берклі, яке було втрачене у першій хвилі нової культурної географії. [4, p. 71]
       Серія викликів традиційним культурно-географічним способам пояснення (які представляла Школа Берклі) зросла одночасно по обидвох сторонах Атлантики у 1970-х роках. Ці виклики були результатом росту марксистської географії2 (Marxist geography) в пошуках сучасної соціальної та політичної доречності з однієї сторони та гуманістичної географії3 (humanistic geography), що прагнула підняти роль індивідів, з другої. Хоч ці два напрями мають різні способи пояснення, але в обидвох пріоритетними є соціальні та політичні теорії. Результатом була сильна критика традиційної культурної географії як застарілої, занадто спрощеної і обмеженої в поясненні соціальних механізмів, та методологічно нездатної розглядати складності сучасних суспільств. Хоч такі критики іноді були перебільшенням, вони вказували на реальні проблеми з детерміністичною суперорганічною концепцією культури і з “романтичним” підходом до сільських суспільств. (Натомість нова культурна географія переважно концентрується на сучасних міських суспільствах — прим. наша)[4, p. 71, 72] Критично було поставлено і поділ людськості на просторові одиниці такі як культурні регіони (Don Mitchell), які насправді уніфікують певні групи людей, що в реальності так не є. Культура різноманітна і постійно змінююється; вона не може бути визначена лише за географічною ознакою. Вдодачу Школа Берклі зазнала критики методики, оскільки практикувала пасивне польове дослідження з незначною взаємодією дослідника і навколішності та нерозмірними архівними роботами. 1990-ті показали зріст досліджень, які базувались на ширшому ряді якісних методів таких як інтерв'ювання, фокус групи, спостереження з участю (participant observation або як його ще називають в нас включене спостереження), і дискурс аналіз. [4, p. 79, 80]
Нове розуміння культури було зумовлене не просто критикою традицій ландшафтної школи Зауера, але також реакціями інспірованими певними досягненнями у культурних студіях4 (culture studies) [7. p. 18] Ці реакції були представлені британськими географами, які найбільше долучились до появи “нової” культурної географії [6, 2 v., p. 414, 415]. Вплив культурних студій, та пов'язані з ним зміни, розглядаються як культурний поворот5 (cultural turn) у географії, який окрім суспільної географії, відбувся також і в інших суспільних та гуманітарних науках. [6, 2 v., p. 440] Ще одним важливим моментом, що відбувся у цей період, стало розмиття меж (а навіть конвергенція [7, p. 98]) між сучасними культурною та соціальною географіями, про що ми ще згадаємо. [7, p. 68, 98] Розглянемо детальніше як відбувались ці зміни у культурній географії.
Травневі заворушення у Парижі,1968 р. 
        Суспільні процеси 1960-х років у західних суспільствах: соціальні нерівності, расизм, сексизм, забруднення середовища, В'єтнамська війна, студентські повстання у Парижі 1968 року (див. фото), масові антивоєнні протестні акції, формування радикальних культур (у значенні крайнього прояву — прим. наша) - гіппі [6, 9 v., p. 73], стали своєрідним викликом для науки, зокрема суспільної та культурної географій. Вони дають привід науковцям задуматись над тим, що вони роблять і як. Відбуваються філософські дебати, що стосуються питання чи можна вивчити людей застосовуючи підходи, що розвиваються у природничих науках та використовуються до природничої перспективи простового аналізу6. З гуманістичної точки зору, ідея вивчення людей застосовуючи підходи природничих наук є непридатною: трактувати людей об'єктивно означатиме трактувати їх по суті як речі, а не як мислячих, відчуваючих індивідуальностей. Як ми вже згадували, марксистська географія також критикувала позитивістську географію. [7, p. 71] Проте, гуманістичний напрям у суспільній географії зробив значний внесок у культурну георафію, а саме допоміг у її відродженні та звернути увагу науковців більш серйозно на складні питання людської свіломості. [4, p. 235]
       Проте, традиціоналістська культурна географія в образі американської культурно-ландшафтної школи виявилась витривалою аж до 1980 року, лише з незначними змінами. [7, p. 68] Але вже у 1960-х та 1970-х роках культурна географія зі своїм суперорганічним баченням культури стає непопулярною та виглядає недоречною в тодішніх суспільних умовах (їй завдячують внесок у розвиток культурної та політичної екології). [6, 2 v., p. 414] Таку витривалість традиційної культурної географії можна пояснити тим, що школа культурного ландшафту не мала значних зв'язків із просторовим аналізом суспільної географії. [7. p. 68] Значні зміни у американську культурну географію прийшли лише з теоріями фемінізму та культурного повороту, які здійснили виклики культурно-ландшафтній школі, які перш за все стосувались суперорганічної теорії культури. І все ж, незважаючи на ці виклики, заурівський вплив і досі стимулює діяльність багатьох культурних географів, в основному американських. [7, p. 68]
       Культурна географія не була поширеною у Великобританії, де подібна сфера досліджень була відомою як соціальна географія. Її ключовий концепт “суспільство” був подібним до “культури” у тому, що він піднімав питання способу життя певної групи та пов'язані з ним ландшафти. [7, p. 28] Таким чином, у британській соціальній географії ситуація була іншою. Вона взяла участь у кількісній революції (тобто розвивалась у руслі просторового аналізу). Проте, соціальна географія у Великобританії не була такою виразною як культурна географія в США, яка перш за все асоціювалась із культурно-ландшафтною школою Зауера. Соціальну географію часто розглядали як субдисципліну географії населення та урбаністичної географії і до 1980-х років її статус був непевним. Багато хто говорив про її кризу ідентичності, але дехто був більш впевненим у тому, що вона вивчає, а саме соціальні структури, соціальні дії (активності) та соціальні групи в межах ширшого рангу людських суспільств (Hamnett). [7, p. 98] На переломі 1980-х та 1990-х років британські географи особливо почали цікавитись питаннями культури [7, p. 17, 18], що розглядається як частина постмодерністського культурного повороту, що відбувся у соціальних та гуманітарних науках, зокрема і в географії. [4, p. 70] Через порівняну відсутність культурно-географічної традиції в Великобританії та незначну зацікавленість темами, що надихали традиційних американських культурних географів, британські соціальні та культурні географи прагнули створити відмінну (характерну) культурну географію, що посилалась на дослідження культури за взірцями праць критики марксистської літератури Реймонда Вільямса (Raymond Williams) та засновників виникаючого тоді напряму культурних студій (cultural studies) у Бірмінгентському центрі культурних досліджень. [4, p. 71, 72] Отже, британська культурна географія мала мало спільного з генеалогією традиційної американської культурної географії [4, p. 71, 72] і саме вона є найбільш причетною до появи відмінної від попередньої (зауерівської культурно-ландшафтної), нової культурної географії [6, 2 v., p. 414, 415], яку формально, а десь напівформально, так і називають “новою”. До 1980-х років у Великобританії було лише декілька культурних географів, а після культурного повороту, ця дисципліна стала найбільш популярною та динамічною у цій країні та загалом у англоамериканській географії. [4, p. 70] Але поява і розвиток нової культурної географії не обійшлись без критики географів, що наполягали на попередніх концепціях. Джеймс Дункан (1994 р.) охарактеризував дебати протягом кінця 1980-х — початку 1990-х років між заурівськими географами та новими географами як “громадянську війну” в межах культурної географії. [7, p. 96]
         Нові інтерпретації культури для культурної географії були представлені британськими соціальними географами, які здійснили поступ у культурній географії у кінці 1980-х. Зокрема це були Дерек Грегорі (Derek Gregory), Петер Джексон (Peter Jackson), Джеймс Дункан (James Duncan) та Денис Косгрув (Dennis Cosgrove, пішов із життя 2008 року). [6, 2 v., p. 414]

Dennis Cosgrove
Derek Gregory
James Duncan



Peter Jackson












       Завдяки цим географам у географії відбувся постмодерністський культурний поворот. Часово культурний поворот може бути звернений до цього періоду у соціальних та гуманітарних науках, коли у них виникає невдоволення існуючими концептуальними інструментаріями та їхньою нездатністю допомогти зрозуміти складність та мінливість сучасних суспільств. Такі теоретики з-зовні географії як П'єр Борд'є, Реймонд Вільямс та Кліфорт Глірц мали вплив на культурний поворот і ідеї яких були прийнятими географами у серії важливих книжок про ландшафт значення, влади (power7) та символізму. Як ми вже згадали, основна енергія культурного повороту у географії ішла від географів, що працювали у Великобританії. [6, 2 v., p. 414, 415] В 1987 році тут відбувається конференція “Нові напрями у культурній географії” організована Соціально-географічною дослідницькою групою (Інститут британських географів), яка згодом стає Соціальною та культурною дослідницькою групою (Social and Cultural Geography Study Group). Не є дивним, що декілька нових концепцій культури мають сильний соціальний присмак. [7, p. 17, 18]
       На відміну від традиційного американського культурно-географічного наголошення на культурній однорідності (homogeneity, йдеться про походження — гомогенезисі — прим. наша) та континуальності (неперервності) у часі, нові культурні студії прославляли її різноманітність, змінність та соціальну конструйованість. І на відміну від колишнього спрямовування уваги на сільських суспільствах, що розвивалися (як у ландшафтній школі Зауера), нові підходи прагнули зрозуміти міські суспільства у розвиненому світі. Тоді як попередні спрямовували свою увагу на ландшафті та місці (landscape and place) як індикаторах (показниках) культури, нові більш прагнули описати культурні практики і політики, як вони формують ідентичності і стилі життя з більшим посиланням до питань класу, раси, гендеру і сексуальності (gender, race and sexuality), ніж до ландшафту. Хоч протягом 1980-х та поч. 1990-х відмінності між традиційною та новою культурною географією були переважно значними, проте з часом вони дещо послабились і в деяких піднапрямах стали менш відмінними. Одні бачать це в області нових інтерпретацій ландшафту і поновленому інтересі до відношення людина-природа. [4, p. 71, 72]
       У суспільній географії культурний поворот проявився у тому, що культура стала її центральною темою вивчення (з кінця 1980-х) і за таких умов, культурна географія стала її найбільш динамічним напрямом. Більше того, відбулось зацікавлення культурою іншими суспільно-географічними дисциплінами, такими як економічна, історична, соціальна та іншими географіями. У теоретичному плані, культурний поворот стимулює у суспільній географії більшу ступінь плюралізму, запозичуючи концепти із інших дисциплін та спрямовуючи увагу на множинності та складності вимірів відмінностей між людьми. Методологічно, культурний поворот сприяв використанню ширшого ряду інтерпретацій та застосування якісних методів [9, p. 134], на відміну від сильно абстрактних кількісних [2, p. 1]. Але важливим є не так те, що культура стала центральною темою суспільної географії, як зміна самого розуміння культури. Після культурного повороту, культуру у географії почали розглядати не як чорний ящик”, що був причиною всього, а навпаки старались зрозуміти як вона “працює всередині” з більшою увагою на її соціальну та політичну природу (культура розглядається як соціально конструйована [4, p. 79]). Таким чином, модерністський підхід розумів культуру як щось таке, що здатне пояснити все інше. Від такої ідеї зараз відмовились більшість культурних географів та дослідників, що вивчають суспільство. До того ж, культуру ніколи не було легко визначити окремо від інших пов'язаних понять, особливо таких як “суспільство”, а також “економіка” та “політика”. Домінуючим сучасним поглядом є усвідомлення, що культура має різні значення для різних груп в різних місцях і в різні часи. [7, p. 19]
       Важливим аспектом культурного повороту є наголошенні на мові і його часто ще називають лінгвістичним поворотом. Мова стала важливою з усвідомленням, що вона робить можливим комунікацію (зв'язок та обмін) значень, але також і усвідомлення, що вона є обмежувальною (стримуючою) через лімітації (обмеження), які випливають від значень, які ми прикріпляємо до слів; ми не знаємо яким є світ, а радше яким він є опосередкованим через мову і інші символічні системи. Коротко, лінгвістичний поворот піддав сумніву здатність мови функціонувати як нейтральний передавач інформації. [7, p. 88] Лінгвістичний поворот розглядає всі види речей, включаючи місця і ландшафти, як культурні тексти, написані кимось і прочитані ще кимось. Тексти є наповнені значеннями, часто про владу та протидію, і ці значення є часто спірними (оспорюваними), і з усвідомленням цього, лігвістика вивчається. Дослідження будь-чого через текст стало методичним поворотом у культурній географії. Проте, зовсім недавно (1990-ті та 2000-ті) відбулось деяке відсторонення від погляду “все як текст” до “все як значення” - так звана непрезентативна теорія (nonrepresentational theory, термін вперше вжитий у суспільній географії - N. Thrift у 1996 році [9, p. 503]), що акцентує увагу на практиках та перформансах соціального життя (а не на інтерпретаціях видимого [6, v., p. 347]), є важливим способом через який цей погляд працює (натомість, презентативність — representation, розглядається як практика конструювання значення через мову, дискурсивний або означувальний акт [6, v., p. 347]). Збільшився інтерес до емпіричних досліджень, особливо у антропологічних техніках етнографії8. Культурний поворот ігнорував речі як речі (усе зображувалось як презентативність і як символи), тому зараз спостерігається повернення до матеріальної культури у культурних студіях. Проте, проблема як презентувати (представити) етнографічне польове дослідження та роль самого дослідника у цьому, повертає до питань тексту. [6, v., p. 439, 440]
       Вище розглянутий розвиток культурної географії призвів до розмиття її меж із соціальною (британською) географією та навіть до їх конвергенції (сходження) і появи однієї нової культурної географії [7, p. 98]. До 1980 року вони були відмінними, про що ми вже згадували. Конвергенція їх інтересів почалась у 1970-х років, коли обидві були інспіровані гуманізмом та марксизмом та продовжилась до середини 1980-х років. Проте, взаємоінтеграція цих двох дисциплін є дискусійною, і було б помилкою говорити, що дві дисципліни одного разу стали однією. Гамнетт (Hamnett), наприклад, стверджує, що пробудження нової культурної географії в Англо-Америці було більше впливом відроджень у соціальній географії (1996 р.). Піч (Peach) зауважує, що робота, яка провадиться у соціальній географії має більше спільного із просторовою стороною соціології, ніж із культурною стороною географії. [7, p. 98, 99] Проте, факт існування дискусій такого змісту, що відбуваються у сучасній географії (конвергенції двох дисциплін), говорить про такий процес. До того ж, у сучасній науці потрібно усвідомлювати, що культурні, соціальні, політичні і економічні процеси є настільки взаємопов'язаними, що вивчати їх як окремі є обмеженням. [7, p. 8]
       Таким чином, починаючи з кінця 1970-х років культурна географія віддаляється від суперорганічної теорії культури і натомість бере до відома активну роль людей та владних структур (power structures) і владних відносин (power relations, під поняттям “влада” не слід розуміти лише адміністративну/державну владу, а ширше як поняття “сила”, що характеризує явище здатності впливати на результат чи домінувати над іншими — прим. наша) як агентів (факторів) культурних змін. Тепер культура означується як розрізнені практики, символи, засоби і тексти, що надають людським життям значення, яке вони виражають у публічному та приватному просторах. Також культура була переозначена (редефініційована) як соціально конструйована і соціально піддатлива. Індивіди були реконцептуалізовані як агенти (фактори) соціальних змін, які можуть активно змінювати (переформовувати) культурну географію; вони більше не були безпорадними одержувачами культурних особливостей (як вже згадувалось, Школа Берклі ігнорувала соціальні, психологічні та політичні процеси у своїх культурногеографічних дослідженнях, більшою мірою зосереджуючись на історичних культурах та історичній дифузії). [4, p. 79] Для нової культурної географії культура розглядається не як така, що пояснює зміни і їх причини, а навпаки, ця географія наголошує на множинності культур, охарактеризовані як цінності, що члени людських груп розподіляють між собою (тобто цінності, які є спільними) у певний час у певних місцях. Культура розглядається як плацдарм чи процес, а не як об'єкт. У новій географії інтерес змінюється з культури на зацікавлення культурами. [7, p. 18]
       Підсумовуючи все вище, можна сказати, що культурна, і загалом суспільна географія, після культурного повороту, стала ближчою до соціальних та гуманітарних наук. [8, p. 2] Значні зміни у теоретичних та методологічних основах культурної географії, що відбулись внаслідок культурного повороту, дали привід її назвати, десь формально, а десь напівформально, “новою” (популярна після 1980-х років), а та що була перед нею — традиційною культурно-ландшафтною (cultural landscape studies) [1, p. 34]. Проте її ще не слід розглядати як окремий напрям, оскільки термін стосується декількох різних концептуальних поступів, які можливо мають спільну суть, але які також демонструють відмінності між собою. [7, p. 99] Очевидно, застосований у західній географії термін “нова” є наразі більшою мірою атрибутом до терміну “географія” (така ж ситуація була із радикальною географією, де термін “радикальний” був спочатку атрибутом до терміну “географія”, а потім ця географія трансформувалась у окремий науковий напрям - критична географія, що посилається на критичну соціальну теорію9 [ 6, 2 v., p. 345]). Суть концепцій нової культурної географії полягає у тому, що вони підкреслюють потребу швидше зрозуміти ніж просто описати культури і місця. Представники нової культурної географії відмовляються від зауерівської концепції культури як причини, замість того наголошують на різноманітності культур, на ролі владних відносин (power relations) і на ознаках (markers) людської ідентичності таких як раса, гендер і сексуальність. Вдодачу цей напрям культурної географії підкреслює формуючу (конструктивну) силу мови та рефлексує зміну уваги з модернізму на постмодернізм. [7, p. 395] З таким новим трактуванням культури у культурній географії стають важливими питання дискурсу (discourse), влади (power), правосуддя (justice), тіла (body), відмінностей (difference), гібридності (hybridity), транснаціоналізму (transnationalism), мережі акторів (actor networks), опору (resistance), трансгресії (transgression), перформансу (performance) та репрезентації (representation). Також продовжується культурногеографічна традиція пов'язана з відношеннями людина-природа і в останнє десятиліття відновлюються дебати про те, як природа конститується та розуміється різними людськими суспільствами. [2, p2] Як бачимо зі статті, культурна географія, і загалом суспільна, з кінця 1970-х стає все концептуально різноманітнішою і ця тенденція досягає свого піку у 1980-х із зацікавленнями у концепціях фемінізму та культурних студій [7, p. 68], що переміщають суспільну географію у мейнстрім теорій та методів соціальних наук [8, p. 10].
       Сучасну суспільну географію можна найкраще описати як еклектичну дисципліну без жодного домінуючого напряму у ній [7, p. 68; 8, p. 10]. Проте культурна географія є однією з найбільш швидко зростаючих та енергійних дисциплін в англо-американській географії на протязі останніх 20 років. Одним із загальних означень культурної географії є розгляд її як піддисципліни суспільної географії, що фокусується на людях та місцях з особливим зверненням до культурних ідентичностей та культурних ландшафтів. Суспільна географія фокусується на людях і місцях ширше зі зверненням до культури, економіки та політики. [7, p. 16] Культурний поворот призвів до “культуризація” багатьох напрямів суспільної географії, а не просто розвиток самого напряму “культурна географія”. [9, p. 129]
       Вище наведений огляд розвитку культурної та суспільної географії ми подали як більш-менш лінійний, для кращого зрозуміння трансформацій, що відбувались у них. Проте, треба мати на увазі, що насправді він таким не є — різні традиції наукових шкіл у різних країнах та суспільних системах породжують різні погляди на те, чим є культурна та суспільна географія і як вони розвиваються.


Література
  1. Bonnemaison, Joël. Culture and Space: conceiving a new cultural geography. I. B. Tauris, 2005, 154 p.
  2. Companion to Cultural Geography/edited by James S. Duncan, Nuala C. Johnson, and Richard H. Schein. Blackwell Publishing, 2004, 529 p.
  3. Cultural Geography. A Critical Dictionary of Key Concepts/edited by David Atkinson, Peter Jackson, David Sibley, Neil Washbourne. I. B. Tauris, 2005, 222 p.
  4. Encyclopedia of Human Geography/editor, Barney Warf, Florida State University. Sage Publications, 2006, 616 p.
  5. Handbook of Cultural Geography/edited by Kay Anderson, Mona Domosh, Steve Pile, Nigel Thrift. Sage Publications, 2003, 580 p.
  6. International Encyclopedia of Human Geography/ editor-in-chief Rob Kitchin, Nigel Thrift. Elsevier, 2009, 12 volumes.
  7. Norton, William. Cultural Geography: environments, landscapes, identities, inequalities. - 2nd ed. Oxford University Press, 2006, 455 p.
  8. Robinson, Guy M. Methods and Techniques in Human Geography. John Wiley&Sons, 1998, 501 p.
  9. The Dictionary of Human Geography/edited by Derek Gregory, Rob Johnston, Geraldine Pratt, Michael J. Watts, and Sarah Whatmore. -  5th ed. Wiley-Blackwell, 2009, 1052 p.

Школа Анналів (фр. - “École des Annales”) — міждисциплінарна школа у французькій історичній науці створена Марком Блоком (Marc Bloch (1886–1944) та Люс'єном Фебрве (Lucien Febrve (1878-1956) у 1929 році спільним заснуванням журналу “Аннали соціальної та економічної історії” (фр. - “Annales d’histoire e´conomique et sociale", з1994 р. - “Аннали. Історія, соціальні науки”фр. - “Annales. Histoire, Sciences Sociales”). Школа здійснила значний вплив на формування всієї світової історіографії у ХХ ст. Напрям розвивав інтеграційний, синтетичний і характериний французький стиль “тотальної” історії, на противагу німецьким історичним методам. Беручи ідеї із соціології, антропології та суспільної географії Annalistes (представники цієї школи) наполягали, що короткотермінові політичні події слід зрозуміти у контексті більш довготривалих економічних, соціальних та довкіллєвих змін. Цей напрям продовжує бути важливим у французькій соціальній науці і у трансатлантичному розвитку світових систем аналізу. [9, p. 29, 30]
Марксистська географія (анг. Marxism/Marxist geography) полягає у аналізі географічних умов, процесів та наслідків соціо-економічних систем, головним чином капіталізму, використовуючи знаряддя марксистської теорії. [9,  p. 446] Марксистська географія була критикована гуманістистичною географією за переважне її фокусування на системах та структурах і нехтуванні нею ролі індивідів. Натомість, представники марксистської географії критикували гуманістичну географію через перебільшення нею свободи дій індивідів і схильність фокусуватись на мікромасштабі. [9p. 357]
Гуманістична географія (анг. humanism/humanistic geography), що виникла під впливом гуманістичних ідей у 1970-х, наголошувала на ролі індивідів, їх інтерпретацій та діяльності. Гуманістичні географи були прихильниками таких трьох напрямів як феноменологія, екзистенціалізм та ідеалізм. [7, p. 71, 72] Дослідники старались розглядати світ таким яким він є (taken-for-granted world), або, як його ще називали, життєвий світ (lifeworld) повсякденного (щоденного) життя і думання. [7, p. 71, 72] Ще однією концепцією гуманістичної географії є дискусії, щодо земної поверхні, а саме як її розуміють, сприймають і отримують досвіди люди, що живуть на ній. Ключовою особливістю гуманістичної географії стала потреба фокусуватись на місці (анг. place), а не на просторі. [7, p. 72Місця розглядаються як такі, що засновані на досвіді та є соціальним явищем. [7, p. 334] Використання терміну “місце” зазвичай має на увазі відмову від різноманітних наукових підходів, включаючи позитивізм (у сучасній західній суспільній географії поняття “місце” є одним із центральних [7, p. 334] ). [7, p. 396] Найбільш відомим вченим у сфері гуманістичної географії є Yi-Fu Tuan, який першим вжив термін “гуманістична географія”, а також ввів ряд інших понять таких як “сенс місця”, “топофілія”, Edward Relph – поняття “place” та “placelessness” — “місце” та “відсутність місця”, Anne Buttimer ввела поняття “lifeworld” — “життєвий світ”, а також праці David Lowenthal таDavid Lay. [4, p. 234] Гуманістична географія була критикована марксистською географією через перебільшення нею  свободи дій індивідів і схильність фокусуватись на мікромасштабі. [9p. 357] Якщо гуманістична географія наголошувала на людському факторі (human agency), то інші (наприклад, марксистська географія) наголошували на важливості систем та структур. [9, p. 351, 352] Зараз не надається перевага ні першому ні другому, а у питанні про те, чи людина є пасивною чи активним агентом, наголошується відношення між соціальним та індивідуальним із зверненням до постмодерністських теорій, зокрема психоаналітичної, що дозволяє проникнути в суть цих відношень (аргументує, що ідентичність у місці пояснюється зверненням, головним чином, до підсвідомості). [7p. 336] Таким чином гуманістична географія сама по собі не є зараз поширеною — це був певний етап розвитку суспільної географії, який проте зробив значний внесок у відродження культурної географії, яка у 1960-х та 1970-х роках зі своїм суперорганічним баченням культури була непопулярною та виглядала недоречною в тодішніх суспільних умовах. [6,v., p. 414] Заслугою марксистької та гуманістичної географій у суспільній географії є те, що вони чітко дали знати — людину і людську поведінку не можна вивчити у об'єктивістських поняттях природничих наук. [7, p. 14] А найзначнішим внеском гуманістичної географії у суспільну є феноменологічне розуміння поняття “місце”.
Культурні студії (анг. cultural studies) предсталяють собою сферу академічних зацікавлень, що займається різними типами текстів, як такими, що помагають нам зрозуміти як цінності, значення та ідентичності створюються. Напрям головним чином фокусується на політичному значенні культури — на гендері, сексуальності, етнічності, національності і соціальному класі. [7, p. 389] Цей напрям почав академічно формуватись у Великобританії у Бірмінгентському центрі культурних досліджень заснований у 1964 році [4, p. 71, 72] (Birmingham Centre for Cultural Studies, згодом перейменований на Centre for Contemporary Cultural Studies - Центр сучасних досліджень культуриБірмінгемського університету. Проте, у 2002 року Центр було закрито з економічних причин за офіційними поясненнями. Закриття супроводжувалось протестними акціями академічного персоналу та студентів не лише Центру, але і інших наукових інституцій. Неофіційні джерела пояснюють закриття через його значні політичні крайності, а саме через прояви лівих ідей у Центрі. Матеріал з Вікіпедії — вільноі Інтернет енциклопедії). Культурні студії, як міждисциплінарна наукова ділянка, охоплює численну кількість понять, що переважно є реакцією на модернізм. [7, p. 18] Вдодачу цей напрям відмовляється від емпіричної епістеміології та універсальної істини доби Просвітництва. Очевидно цей термін покриває фемінізм, постструктуралізм, постмодернізм і постколоніалізм, а також аспекти марксизму та гуманізму. [7, p. 88] Як із марксизмом і гуманізмом, кожен з цих перелічених напрямів у суспільній географії однозначно протиставляється до будь-яких аналогій природничих наук. [7, p. 14] Цей науковий напрям мав і має великий вплив на культурну географію в основному через інтерпретації поняття культури. [7, p. 88] Факт, що їх вплив продовжується сьогодні, є очевидним через вивчення географією таких нових культурних форм як інакшість (otherness), ідеології домінування і пригнічення та евроцентричної позиції (евроцентричності) [7, p. 18, 19].Культурні студії мають вплив не лише на культурну географію. Культурний поворот також відбувся і в політичній географії, сільській географії (rural geography) та транспортній географії. [6, 2 v., p. 440]
Культурний поворот (англ. cultural turn), що відбувся у суспільних і гуманітарних науках, в тому числі і у суспільній географії, полягав у усвідомленні філософськими та соціальними теоріями, такими як постструктуралізм, постмодернізм і постколоніалізм та іншими, більшої важливості культури у вивченні людського життя, аніж економіки і політики. [7, p389]. Натомість, приблизно у той же час (80-ті-90-ті) у суспільних та гуманітарних науках, включно з культурними студіями, відбувається “переосмислення простору”. Таке зацікавлення у просторі багатьма науками, які до цього переважно звертали увагу на час, розглядається як просторовий порот (англ. spatial turn). [6, 2v., p. 439]
Просторовий аналіз (анг. spatial analysis) — напрям у суспільній географії, що скритикував попередньо домінуючий  регіональний напрям як ненауковий (оскільки він мав описовий характер). Просторовий аналіз протримався у домінуючих позиціях суспільної географії (особливо у економічній географії) короткий період - з середини 1950-х до 1970-х. Цей підхід, інспірований природничими науками та економічною наукою, пропагував головним завданням географії визначення та пояснення чому певні об'єкти знаходяться там, де вони є, [7, p. 13] застосовуючи кількісні методи, математичні моделі та ГІС, через що його ще називають кількісним напрямом у географії. Поява напряму просторового аналізу зумовлена кількісною революцією у кінці 1950-х поч. 1960-х років, що також відбулась у інших суспільних науках. [1, p. 16] Треба мати на увазі, що географію, яка з'явилася після кількісної революції на поч. 1960-х та почала використовувати невідомі до цього кількісні методи, почали називати новою. [8, p. 2] Проте, це не та нова культурна географія, що з'явилась вкінці 1980-х років через критику традиційної культурної географії, і яка є центральною темою нашої статті. Просторовий аналіз був об'єктивістьським, а його філософською осоновою служив  позитивізм, особливо логічний позитивізм. Просторовий аналіз ніколи не був важливим у культурній географії, що в  цей час була представлена ландшафтною школою Зауера [7, p. 13] Культурна географія перебувала окремо від домініючих традицій суспільної географії, що зазнали впливу просторового аналізу. [7, p. 69Просторовий аналіз є одним із чотирьох переломних моментів суспільної географії. Іншими є географічний (довкіллєвий) детермінізм, регіональний напрям та критичний напрям (представлення критичних соціальних теорій у географії).
Влада (анг. power - сила, влада) — взагальному, здатність впливати на результат; більш конкретно, здатність домінувати над іншими, у значенні застосування сили, насилля, маніпуляцій або адміністративних повноважень. Вона  є характерною для олігархічних суспільств, у яких влада сконцентрована у руках елітної групи (у значенні лише у певної частини суспільства — прим. наша). Інтерпретації культури крізь поняття “влада”, дає змогу розглядати те, що часто називають культурною політикою та політикою ідентичності. [7, p. 397] Крайнім трактуванням культури як влади є думка, що вона завжди служить окремим групам із конкретними цілями, так, що культура є і компонентом і наслідком певної політики та владних відносин [7, p. 21] З часом розуміння влади відійшло від моделі, що базувалась на владі однієї групи людей над іншою, до тих, де влада розглядається як влада (сила) робити певні речі. Така ідея пропонує, що владні відносини складаються не тільки з домінувння, але і з намовляння, впливу, переконування, маніпуляції, дозволу/згоди, компромісу, підривної діяльності, контролю і тому подібне. Культурні географи продовжують цікавитись в аналізі та критиці влади, оскільки простір є повний несправедивості, нерівності (і нерівноправності), пригнічення (утиску). Як результат культурні географи спираються на і роблять внесок у дебати в межах марксизму, фемінізму, студій розвитку (development studies), міжнародних відносин, теорії відмінності (queer theory) та постколоніальних студій. Проблемою все ще залишається як ідентифікувати і зрозуміти, яким чином простір, місце і природа є втягнені у та утворюються з неспрваведивості, нерівноправності та нерівності владних відносин та як запропонувати шляхи їх вирішення [5, p6]
8 Етнографія у ряді західних наук розглядається не як самостійна наука, а як метод чи швидше наукова практика, покликанням якої є зрозуміти та представити як люди — разом із іншими людьми, нелюдськими данностями, об'єктами, інституціями, середовищем — творять, отримують досвіди і як розуміють свої світи. Вона полягає у проведенні польових досліджень та застосуванні певної системи якісних методів. У географії етнографія зробила важливий вклад у такі напрями як культурна екологія, досліджень розвитку (анг. development studies) та у феміністичній географії. Недавно, основи етнографічних досліджень були закладені у соціальній, політичній та культурній географіях, що видно з засідань, що організовує Спеціальна група якісних досліджень (Асоціації американських географів, з 2003 року) та подібні засідання Королівського географічного товариства (з 2007 року), а також із численних публікацій на цю тему у суспільній географії. [6, 3 v., p. 626]
Критична географія – (анг. critical geography) з сучасної точки зору є результатом росту зацікавлення у суспільній  географії критичною теорією суспільних наук та її впливу на географію. Серед них марксистська критика капіталізму,  критична соціальна теорія Франкфуртської школи, французький постструктуралізм, постколоніальна теорія, феміністичні роздуми та теорія відмінності (queer theory) — квір студії. [4, p. 66]. Ці різні філософські напрями були використані критичною географією у реконцептуалізації двох аспектів суспільної географії: суспільної географії як науки та особливостей розуміння нею сучасних суспільних процесів. Перший полягає у тому, що критична суспільна географія надає широку критику парадигм наукових досліджень у дисципліні, що були поширеними у цей час. Це реакція проти позитивізму з його об'єктивністю та науковим методом (scientific method) (у значенні природничим, емпіричним, таким, що застосовується у фізичних науках, тобто тих, що на заході називають Science — Наука). Вдодачу, вона підриває основу бігейвіоризму, що наголошує на моделях цільово зорієнтованого вибору рішення(goal-oriented decision making models). Крім того, критична географія виступає проти гуманістичної географії з її феноменологічним підходом до “життєвого світу”, що часто узагальнює характер людської поведінки і творення нею значень. (Про взаємокритику гуманістичної географії та марксистської ми вже згадували вище). І ще одна критика спрямована проти того, що розуміється як маскулінні (чоловічі) моделі науки. Їх протиставлено з відмінними, феміністичними перспективами у науці та у здобутках пізнання. Отже, критична географія піддає критиці традиційні наукові моделі диципліни. Вона особливо ставить собі за мету деконстроювати попередні такими якими вони єнаукові моделі, показуючи як науковці, проекти, інформація та звіти є вкорінені у силові/владні структури суспільства  (power structures), і таким чином активно втягнені у певну соціально конструйовану реальність. Наука і наукові дослідження, таким чином, є продуктом суспільства, в якому вони продукуються, та є такими, що рефлектують на владні структури та домінуючі ідеології, які у свою чергу впливають на них. Це є майже неможливим щоб науковець був неупереджений та об'єктивний. (Позитивістьська парадигма у географії та “науковий” метод є протилежними до цих тверджень). Другий аспект реконцептуалізації суспільної географії критичною географією, полягає у тому, що друга надає потужну критику сучасному стану культурної, економічної, соціальної та політичної сфер капіталістичних суспільств. Такі зусилля є результатом марксистької критики капіталістичної логіки. [4, p. 66, 67] 

Стаття надрукована у Науковому часопису Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова "Географія і сучасність". Посилання на статтю:  Від традиційної до нової культурної географії або історія появи географії як гуманітарної науки [Текст] / Р. М. Лозинський // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 4, Географія і сучасність : Збірник наукових праць / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. - К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2011. - Вип. 25. - С. 59-67


Презентація