Три традиції дослідження повсякденного життя у суспільній географії

Барселона в обідню пору. 
Фото: Роман Лозинський
У статті розглядаються особливості суспільно-географічного дослідження повсякденного життя. Виявлені методологічні відмінності, що присутні у різних наукових школах, дозволили нам виділити три традиції суспільно-географічних досліджень повсякденного життя: 

1. повсякденне життя у дослідженнях “способу життя” французької географічної школи (поч. ХХ ст.); 2. повсякденне життя у англо-американських культурно-географічних дослідженнях стилю життя; 3. повсякденне життя у гуманістичній географії та в концепції “життя/живучи на місці”.
Ключові слова: французька географічна школа, спосіб життя, “genre de vie”, повсякденне життя, місце.

Три традиции иследования повседневной жизни в общественной географии. В статье рассматриваются особенности общественно-географического исследования повседневной жизни. Выявлены методологические различия, которые присутствуют в различных научных школах, позволили нам выделить три традиции общественно-географических исследований повседневной жизни: 1. повседневная жизнь в исследованиях "образа жизни" французской географической школы (нач. ХХ в.) 2. повседневная жизнь в англо-американских культурно-географических исследованиях стиля жизни; 3. повседневная жизнь в гуманистической географии и в концепции "жизнь на месте".
Ключевые слова: французская географическая школа, образ жизни, "genre de vie", повседневная жизнь, место.


Three Traditions of Everyday Life Studies in Human Geography. The features of human geographical investigations of everyday life are examined in the paper. Revealed methodological distinctions of such studies in different scientific schools, give us possibility to identify three traditions of human geographical studies of everyday life: 1. everyday life in studies of way of life at French geographical school (early XX-th. century); 2. everyday life in Anglo-American cultural geographical studies of lifestyle; 3. everyday life in humanistic geography and in conception of “living in place”.
Key words: French geographical school, way of life, “genre de vie”, everyday life, place.

В Україні і пострадянському просторі значна кількість географів виділяє географію способу життя (І. Гудзеляк, О. Любіцева, О. Шаблій, І. Ровенчак, Л. Шевчук, К. Мезенцев, Н. Щитова) і намагається її обгрунтувати як повноцінний науковий напрямок у суспільній географії. Проте, конкретні дослідження у цій сфері відсутні. Вивчення способу життя (рос. образ жизни) Н. Щитової (Ставропольський університет) методологічно проводились у руслі загальноприйнятих в українській суспільній географії підходів: позитивізм, системна парадигма, галузево (структурно) – статистичний підхід. Маючи вже певні теоретичні суспільно-географічні дослідження у тематиці способу життя і повсякденного життя [2], а також аналіз англо-американської географії [1], ми усвідомили, що проводячи дослідження за домінуючими на даний час в пострадянській суспільній географії методологіями, теоріями та методами, дослідження у цій сфері буде не те що неповним та обмеженим, але і дуже поверховим.

Хоч в сучасній українській науці повсякденне життя дещо досліджується соціологами, істориками, політологами, філософами, психологами, культурологами та етнографами сфера досліджень повсякденного життя у суспільній географії ще не набула не те, що широкого, але і вузького поширення. Натомість у англо-американській географії вона займає важливе місце, не зважаючи на те, що окремого напряму як такого, “географія повсякденного життя”, не існує. Проте, досліджуючи Західну суспільну географію і ці її теми, що стосуються повсякденного чи щоденного життя, ми зрозуміли наскільки ця сфера є важливою у сучасних географічних дослідженнях. Зокрема “повсякденність”, як ми побачимо, виступає швидше не як об'єкт дослідження, а радше як предмет дослідження крізь який намагаються зрозуміти певне інше явище і проблему. До того ж, виявлені нами методологічні відмінності у темах цих досліджень, дали нам змогу виділити три традиції суспільно-географічних досліджень, у яких присутня сфера повсякденного життя, що є відмінними перш за все, як ми згадали, у своїх методологіях.

Таким чином, у цій статті ми пропонуємо конкретизацію не так самого поняття “повсякденне життя”, як самих географічних підходів, у яких повсякденне життя має місце. Таким чином, ця конкретизація підходів нерозривно пов'язана з аналізом методологій, що панували у той чи інший час у суспільній географії. 
Чому ми приділяємо таку увагу методології? Підтвердженням її важливості є те, що власне обрана дослідником методологія визначає принципи побудови, форми і способи науково-пізнавальної діяльності, [3, с. 29], методологія визначає сутнісні компоненти дослідження — наукову мову (понятійно-термінологічний апарат), методи досліджень, принципи і процедури оцінювання. До того ж, приділяючи увагу методології, забезпечується зв'язок географії з загально-науковою методологією. [3, с. 32, 30]. Також О. Топчієв зауважує, що в українських географічних наукових працях здебільшого такі наукові роздуми відсутні, що ще раз показує важливість розгляду методології дослідження.
Отже, у цій статті ми висвітлюємо таких сім ключових моментів:
  1. “Повсякденність” у французькій школі географії та її поняття “genre de vie” - спосіб життя.
  2. Поняття “стиль життя” у англо-американській географії та “повсякденність”.
  3. Про сучасну непопулярність поняття “спосіб життя” та дві причини цієї непопулярності.
  4. “Повсякденність” у гуманістичній георафії та феноменологічна концепція світу. Недоліки гуманістичної географії.
  5. Концепція “життя/живучи на місці”, як сучасний культурно-географічний напрям дослідження у сфері повсякденного життя. Особливості розуміння поняття “місце”.
  6. Основні теми дослідження “життя/живучи на місці”: образи місць, (вернакулярні/перцепційні регіони, місця у літературі, фільмах), ландшафт як текст, місця споживання та спектаклю. Приклади можливих тематик-проблем для дослідження в українській суспільній географії.
  7. Висновки: дуалістична природа “повсякденності” в науці — як об'єкт та як предмет дослідження. Подібності та відмінності між трьома традиціями суспільно-географічного дослідження повсякденного життя. Чотири властивості “місця” крізь призму повсякденного життя.



Традиція перша і найстарша — повсякденне життя у дослідженнях “способу життя” французької географічної школи.

Як ми вже наголошували, визначення чогось є справою обраного підходу (методології) як загально-наукового (філософського) так і конкретно, як у нашому випадку, суспільно-географічного. У цій частині статті розглядаємо повсякденне життя у французькій географічній школі, що спрямовувала свою увагу на дослідження “способу життя” в межах теорії поссібілізму. Також звернемо увагу на те, як тема “способу життя” ставалала все менш центральною у географії і в кінцевому, як ми охарактеризуємо, непопулярною.
У географії вперше повсякденним життям зацікавились французькі географи на стику ХІХ та ХХ ст. завдяки діяльності Поль Відаля де ля Бляша (далі Відаль). [12, p. 50; 6, p. 23; 14, p. 273, 130] Звісно, елементи дослідження повсякденного життя ми можемо віднайти у багатьох раніших працях (часто не географічних і навіть не наукових). 

Проте, французька школа географії в образі її основного діяча Відаля свідомо фокусувалась на щоденному житті, вивчала способи життя і тому функціонувала як особливий напрям у тодішній світовій географії. Не зважаючи на це найзагальніше вона розвивалась у популярному на той час регіональному напрямі (а не системному). Проте, на відміну від пануючого на той час географічного детермінізму, Відаль також підкреслював важливість бачення людини у її відношенні до природного середовища, але вважав, що ні природа, ні суспільство не є настільки важливими у формуванні географічних особливостей певної частини земної поверхні як людська діяльність [15]. 

Як регіональний географ він надав перевагу бачити людину в межах milieu (фр. - середовища, оточення) з певною культурою або genre de vie (фр. - спосіб, манер життя (англійский аналог різний у різних авторів ‘modes of life’, way of everyday life [14, p. 130, 273], lifeway [6, p. 23]), що разом складали pays (фр. - місцевість, країна) — локальний регіон. [12, p. 50] Genre de vie – це спосіб життя або місцева (локальна) культура. Вона включає традиції, інститути, мову, звичаї, їжу людей (особливості харчування), тощо [15]. Увага приділялась більше звичайним людям та повсякденній (щоденній) культурі, аніж високій культурі. [14, p. 129-130] Genre de vie полягає у тому, що певна група людей здійснює вибір з поміж різноманіття природних можливостей, для того щоб створити сприятливе для життя середовище і таким чином створює свою культуру. 

Суспільна географія з такої точки зору досліджує вітальні діяльності людей, що визначали спосіб життя якоїсь групи. У такому розумінні природа була не визначальним фактором (як у географічному детермінізмі), а лише посередником, оскільки людина могла використовувати або не використовувати її можливості [6, p. 23]. Поссібілізм, як це пізніше буде відомим, вважається Відалевим спростуванням географічного детермінізму. Відаль усвідомлює, що середовище відіграє роль в встановленні обмежень і пропонуванні можливостей для особистого та культурного розвитку, але звертає увагу, що люди можуть реагувати у різні способи на впливи фізичного середовища. Як вони реагують та розвиваються є функцією виборів, які вони зробили у відповідь своєму природному середовищу. Ці вибори є маніфестацією їхньої культури або genre de vie (способу життя) [15]. 

Таким чином, ця традиція географії спрямовувала свою увагу на спільному (взаємному, обопільному) формуванні людини та місця (анг. place), тобто увага спрямовувалась на ‘genres de vie’ як єдність людей та місць через способи повсякденного життя (про концепцію поняття “місце” у сучасній культурній географії мова піде нижче) [14, p. 130].

Хоч французька школа географії зосереджувалась на способі життя людей, ця концепція розвивалась у регіональному напрямі географії та методологічно у руслі однієї з теорій залежності людини від природного середовища (а саме поссібілізму). Концепцію “спосіб життя” використовували як ключ до зрозуміння, які з різноманітних можливостей, що дає природне середовище були вибрані для використання людиною. [12, p. 51]

Проте, у останній чверті ХХ ст. ми побачимо повернення у суспільній географії до уваги повсякденного життя та поняття “місце” вже у зовсім нових суспільних умовах і з відмінною теоретичною основою (йде мова про третю традицію дослідження повсякденного життя — “життя/живучи на місці”).

Традиція друга — повсякденне життя і стиль життя у сучасній англо-американській географії.

Наша цікавість сучасного розуміння поняття і явища “спосіб життя” привела до англо-американської географії і їхнього розуміння, у якому ми також знайшли тематику повсякденного життя. Отже, розглянемо сучасне розуміння поняття “спосіб життя” у англо-американській географії.

Андерсон, Домош, Піл та Тріфт (Kay Anderson, Mona Domosh, Steve Pile, Nigel Thrift) у своєму підручнику з культурної географії “Handbook of Cultural Geography” (2003 р.) вживають поняття “спосіб життя” як одне з розумінь культури. Зокрема це поняття було використане для розгляду центральних тем культурної географії і її ключового поняття “культура” [10, p. 2] (поняття “спосіб життя” було використано також раніше у 1997 році Джорданом, Домошем та Ровнтрі (Jordan, Domosh, Rowntree) і також розглядалось для пояснення поняття “культури” та центральних тем культурної географії [12, p. 21]). 

Отже, на їх думку, культуру можна розглядати різними способами: як поширення речей (у широкому розумінні цього слова, тобто будь-чого), як спосіб життя (пояснення нижче), як значення (що надають люди до місць і ландшафтів, а також інтерпретації і текст, щодо них), як діяльність (у значенні, що хтось її робить - перформанс, різні види протесту, відмови від директивної культурної політики, а також те, що здійснюється у щоденному житті, звички) та культуру як влада (чисила” - “power”) — останнє розуміння культури вирізняється на фоні перелічених, оскільки це значення культури є приховано присутнім у чотирьох попередніх. Отже, розгляд культури як спосіб життя, на їх думку, є, можливо, найбільш стійким (постійним) позначенням (окресленням) сфери культурної географії, щонайменше у Англо/Америко/Австралійській географії, [10, p. 3] і є досі популярним серед багатьох сучасних культурних географів, незважаючи на підходи нової культурної географії [12, p. 21]. 

Таке трактування культури полягає у грунтовній порівняльній оцінці різних властивостей/особливостей людей у місцях — від регіонального вивчення “genre de vie” переважно сільських та традиційних суспільств до недавнього вивчення всіх соціальних груп - “нас” (“us) і так само “їх” (“them”) (йде мова про загальні поняття “ми” та “вони”, що позначають тих, хто є подібними і “своїми” та тих, хто є відмінними, тобто “іншими — прим. наша) і знову назад до вивчення “їх” за допомогою знаряддя постколоніальної критики. Зміна уваги з традиційних (незахідних) груп до сучасних західних відбулась у тандемі з постструктуралістською критикою знання у суспільній географії загалом. Критики зазнав також ессенціалізм в культурній географії і через різні способи життя, абстрактний простір трансформувався у “життєві світи”. [10, p. 3, 4]

Проте, в сучасних умовах для вирішення суспільних проблем вивчення “genre de vie” традиційних та сільських суспільств щораз рідше застосовується у сучасній англо-американській географіії, так як методологічно вона є застарілою і не може вирішити питань сьогодення. Наприклад, малим, але не відсутнім, є резон досліджувати як живуть традиційні суспільства, життя яких безумовно все ще є залежним від природного довкілля, але, коли в сучасних глобальних умовах на їх розвиток і майбутнє насправді визначальний вплив має олігархічна чи подібна модель влади та сучасна політика розвинених країн щодо них. Теорія постколоніалізму, критична соціальна теорія, а також студії розвитку/development studies постачають актуальнішу методологію дослідження цих проблем.

Зважаючи на сучасні умови, поняття “спосіб життя” та повсякденне життя, яке вжито Андерсоном, Домошем, Пілом та Тріфтом для характеристики одного з розумінь культури, розглядається як дослідження певних особливих соціальних груп (субкультур, сексменшин, груп з особливими політичними і загалом суспільними поглядами), їх поведінку та практик. Таким чином, сучасний зміст закладений в ці поняття є рівнозначним до нашого соціологічного поняття “стиль життя” (Л. Сохань, В. Тихонович, А. Возьмітєль див. статтю [2]).

Про сучасну непопулярність поняття “спосіб життя” та дві причини цієї непопулярності. Проаналізувавши сучасні методологію та теорію суспільної географії [1], на нашу думку, поняття “спосіб життя” таким як його трактувала французька географія не є популярним зараз у світовій географії щонайменше з двох причин.
Перша і найбільш вагома, це та, що “спосіб життя” первинно вжите французькою науковою школою як genre de vie, вживалося винятково для дослідження особливостей одного з різновидів залежності людини від природного середовища. [12, p. 51] 

Очевидно, пам'ять про минуле цього поняття затьмарює його теперішність. До того ж, увага зверталась переважно на “спосіб життя” сільських традиційних суспільств. [14, p. 273] У сучасній культурній географії тема залежності людини від природи є далеко не центральною, а природне середовище давно вже не розглядається як визначальний чинник розвитку сучасних суспільств. Культурна географія у 1980-х роках (яку називають “новою”) переорієнтовує свою увагу з сільських суспільств, що розвиваються на міські розвинені суспільства з новими трактуваннями культури [9, p. 71-72] Культурна географія відмовляється від культурного детермінізму (суперорганічної теорії культури), прихильником якої був Карл Зауер та його культурно-ландшафтна школа. 

Культура більше не розглядається як причина (детермінанта), а є соціально конструйованою, неоднорідною (гетерогенною) та змінною (мінливою). Наголошується роль владних відносин (power relations) і на ознаках (markers) людської ідентичності таких як раса, гендер і сексуальність. [12, p. 395; 1] Таким чином, сучасне трактування способу життя є близьким до соціологічного поняття “стиль життя” (за його трактування Л. Сохань, В. Тихонович, А. Возьмітєль див. статтю [2]).

Друга причина непопулярності поняття “спосіб життя” полягає у тому, що останнім часом набула розвитку у культурній географії (зокрема це пов'язано із розвитком гуманістичної географії та появою нової культурної географії у 1970-х та кін. 1980-х років відповідно [1]) концепція “життя або живучи на місці” (анг. living in place1) з методологіями, що черпають своє натхнення у гуманістичному напрямі географії та постмодернізмі. [12, p. 27] На наш погляд, ця концепція замінила “спосіб життя”, оскільки вони є дуже подібними (увага на повсякденне життя звичайних людей і їх взаємність з місцем), проте дуже відмінні у методологічному плані. Особливості цієї методології (підходу) ми розглядаємо нижче.

Традиція третя — повсякденне життя людей
та значення закладені у місцях

Повсякденне життя у гуманістичній географії та феноменологічна концепція світу. Поняття “місце”. Перед тим як розглядати концепцію “життя/живучи на місці” коротко розтлумачимо особливості, досягнення та недоліки гуманістичного напряму у географії, з якого концепція “життя на місці” в основному почала черпати свою інспірацію та спиратись на її підходи [12, p. 27].

У 1970-х роках все популярнішим стає гуманістичний напрям у англо-американській суспільній, особливо культурній, географії. Гуманістична географія (анг. humanistic geography), як її почали називати, виникає у відповідь (тобто як критика) напряму просторового аналізу (анг. spatial analysis) у суспільній географії (домінував у 1950-70-х рр., проте він не був важливим у культурній географії [12, p. 13]). Гуманістична географія критикує і ландшафтну школу Зауера. [1]). Просторовий аналіз, інспірований природничими науками та економічною наукою, пропагував головним завданням географії описати та пояснити чому певні об'єкти знаходяться там, де вони є, застосовуючи кількісні методи, математичні моделі та ГІС, через що його ще називають кількісним напрямом у географії. 

Він був об'єктивістьським, а його філософською основою служив позитивізм, особливо логічний позитивізм. [12, p. 13]. У цей час відбуваються два філософські дебати, що стосуються питання чи можна вивчати людей застосовуючи позитивістські підходи, що розвиваються у природничих науках та застосовуються до природничої перспективи простового аналізу. З гуманістичної точки зору, ідея вивчення людей застосовуючи підходи природничих наук є непридатною: трактувати людей об'єктивно означатиме трактувати їх по суті як речі, а не як мислячих, відчуваючих індивідуальностей. 

Для багатьох культурних (та інших) географів, фундаментальною проблемою просторового аналізу була його нездатність пояснити інливідуальні людські особливості і це одна з причин, чому гуманістичні підходи стали популярними у 1970-х роках [12, p. 71]. Отже, у 1970-х просторовий аналіз скритиковано як дегуманістичний і занадто об'єктивістьський (ця критика була також представлена марксистською географією [1]) [12, p. 14]. Натомість гуманістична географія наголошує на ролі індивідів, їх інтерпретацій та досвідів [14, p. 131]. Вона спирається на широкий ряд філософських напрямів, в основному таких як феноменологія, екзистенціалізм і ідеалізм. Зокрема заслугою гуманістичної географії перед суспільною є її феноменологічна2 концепція “місця”.

Для багатьох гуманістичних географів світ головним чином є сумою людських досвідів крізь їх зустрічі, стик із “зовнішньою реальністю”, який (світ) не може бути оцінений ніяк інакше як через людину (Cloke, Philo, Sadler, 1991). Це не є просто онтологічний напрям, що фокусується на індивідах і їх різноманітних діях, але також є тим, що спрямовує людський досвід і розуміння світу у центр географії [14, p. 357]. Гуманістичний напрям у географії є проти використання статистичних методів та формального пояснення (а саме розмірковування, аргументації, викладення мотивів, обгрунтування), натомість схилялється більш до якісних методів та творчого представлення інформації. Найбільш популярний його метод - спостереження з участю (анг. participant observation), також у нас відомий як включене спостереження. [12, p. 74

Відомими вченими у сфері гуманістичної географії є американський географ І- Фу Тюан (Yi-Fu Tuan), який першим вжив термін “гуманістична географія”, а також ввів ряд інших понять таких як “сенс місця”, “топофілія”, Едвард Релф (Edward Relph)поняття “place” та “placelessness” — “місце” та “відсутність місця”, Анна Баттімер (Anne Buttimer) ввела поняття “lifeworld” — “життєвий світ”, а також праці Девіда Лавентела (David Lowenthal) та Девіда Лея (David Lay). [9, p. 234] Розглянемо ці поняття детальніше, так як вони є важливими для сучасної культурної географії.

Серед гуманістичних географів прийнято говорити про “світ таким яким він є” (taken-for-granted world), або як його ще називають життєвий світ (lifeworld) повсякденного (щоденного) життя і думання. Це міжсуб'єктивний (інтерсуб'єктивним, іншими словами взаємосуб'єктивний) світ життєвих досвідів і спільних значень. Міжсуб'єктивність посилається на спільну основу досвідів щоденного життя, на взаємні розуміння індивідів і на їхні подібні сприйняття світу. [12, p. 72] Іншими словами, йдеться мова про те сприйняття світу кожного (тобто воно є суб'єктивним), яке разом із сприйняттями іншої людини (ці сприйняття є також суб'єктивними) відображає насправді певне спільне бачення на світ, тобто міжсуб'єктивний або взаємосуб'єктивний світ. Вивчення цього міжсуб'єктивного світу чи світу таким яким він є веде за собою усвідомлення центральності звичайних, щоденних досвідів і одним із завдань гуманістичних культурних географів є збагнути динамізм (мінливість) цього світу. [12, p. 72]

Ще однією концепцією гуманістичної географії є дискусії, щодо земної поверхні, а саме як її розуміють, сприймають і отримують досвіди люди, що живуть на ній. Таким чином, ключовою особливістю гуманістичної географії стала потреба фокусуватись на місці (place), а не на просторі. [12, p. 72] Значення місця є невідривним від свідомості тих, хто його населяє, так, що місце є не розташуванням чогось, а відношенням. [12, p. 73] Місця розглядаються як такі, що засновані на досвіді та є соціальним явищем. 

Вони є конструйованими у нашій пам'яті та почуттях через повторювані стикання зі світом та складні асоціації (Релф/Relph, 1985:26). Розглядаючи у такий спосіб, місця створюються через людське захоплення (зайняття) простору і через використання символів, щоб перетворити цей простір у місце. [12, p. 334] З таким розумінням місця, сильно пов'язані три ідеї: топофілія, сенс місця та мало (менше або без) місця. Топофілією пояснюється любов до місця, емоційні зв'язки між людьми і середовищем. Коли люди співживаються з певним місцем та роблять його комфортним для себе, вони надають місцю певний сенс, що служить як емоційна підтримка для їх щоденного життя. 

Ідея мало (менше або без) місця, що посилається до тих місць, де є брак значення, не виявляється дуже цінною, можливо через те, що будь-яке місце, яке може бути ідентифіковане, обов'язково має значення для будь-кого. [12, p. 73] Але ця ідея вживається до однорідних і стандартизованих ландшафтів, де відсутня місцева відмінність і особливість. Відсутність місця є деколи результатом поширення попкультури (масової культури) з шкодою (і втратою) для локальних культур. Глобалізація є крайнім (значним, найвищим) варіантом цього. [12, p. 398]

Поняття “місце” є зараз центральним поняттям (концептом) у англо-американській суспільній географії загалом, і особливо в культурній географії. [14, p. 539]. Хоч на перший погляд це може здаватись лише замінує одного слова на інше (“території” на “місце”), проте, як бачимо, саме ця заміна кардинально змінює методологічні принципи географічного дослідження. [12, p. 396]) Зокрема, використання терміну “місце” зазвичай має на увазі відмову від різноманітних наукових підходів, включаючи позитивізм [12, p. 396] Хоч “місце” є ключовим поняттям географії, ідея “місця” не була досліджуваною до 1970-х років. Для більшості ХХ ст. ідея “регіону” формувала основу суспільної географії. Тільки із виникненням гуманістичної географії (і застосування феноменології) та завдяки працям Джі-Фу Тюана (Yi-Fu Tuan), Едварда Релфа (Edward Relph) і Анни Баттімер (Anne Buttimer), “місце” було проаналізовано. Вони також наголошували на обмеженості таких понять як “простір” та “розташування”, що були домінуючими у географії як просторовій науці у 1960-х — 1970-х роках. [9, p. 357]

Таким чином, гуманістична географія за своїм об'єктом дослідження є подібною до французької школи — обидві звертали увагу на щоденне життя людей та обопільності (взаємності) місця та людини [14, p. 129-131; 12, p. 71-72]. Проте, інституційно і генетично гуманістична географія не пов'язана з французькою традицією географієї. Тим і пояснюються їх відмінності у методологічному плані. Зокрема, відмінністю є те, що французька школа розглядала спосіб (щоденного) життя в руслі однієї із теорій залежності людини від природного середовища (а саме поссібілізму, де спосіб життя — це вибір людиною і групою людей можливостей, які їм надає природне середовище [6, p. 23]), а гуманістичний напрям культурної географії ставить у центр своєї методології не залежність людини від природного середовища (чи навіть від культурного, як це робив Зауер у своїй дослідженнях культурних ландшафтів), а людину-індивід, яка наділена свободою дій, де її свідомість надає певні значення місцю, що є не фізичним (як точка), а соціальним явищем [14, p. 131, 357]

Проте, звертаючись до методології гуманістичної географії, треба мати на увазі і її недоліки та критику, які не варто ігнорувати. Проблемою гуманістичної географії є те, що вона зазвичай надає пріоритет індивідам над групами та перебільшує свободу їх дії і фокусується на мікромасштабі. [12, p. 74] Ця критика була представлена марксистською географією (і загалом критичною географією) [14, p. 357]. Якщо гуманістична географія наголошувала на людському факторі (human agency), то інші (наприклад, марксистська географія) наголошували на важливості систем та структур [14, p. 351, 352]. Зараз не надається перевага ні першому, ні другому, а у питанні про те, чи людина є пасивною чи активним агентом, наголошується відношення між соціальним та індивідуальним із зверненням до постмодерністських теорій, зокрема психоаналітичної, що дозволяє проникнути в суть цих відношень. [12, p. 336] 

Таким чином гуманістична географія сама по собі не є зараз поширеною — це був певний етап розвитку суспільної географії, який проте зробив значний внесок у відродження культурної географії, яка у 1960-х та 1970-х роках зі своїм суперорганічним баченням культури була непопулярною та виглядала недоречною в тодішніх суспільних умовах. [11, v. 2, p. 414] Проте, поняття (концепти) гуманістичної географії та її близька спорідненість з деякими аспектами постмодернізму продовжують надихати культурних географів, і підтвердженням цього є посиланням на них однієї з сучасних тем-концепцій культурної географії, яку ми вже згадали, — концепції “життя на місці” або як більш дослівно перекласти “живучи на місці” (анг. living in place). [12, p. 27-28] 

Завдяки гуманістичній географії, поняття “місце” стало центральним у сучасній суспільній географії та широко поширеним у інших суспільних та гуманітарних науках (що пов'язано з недавнім просторовим поворотом у них (spatial turn3 [12, p. 334, 335]) [7, p. 21, 334], [11, v. 8, p. 169; 9, p. 357]. Розглянемо детальніше концепцію “життя/живучи на місці”.
Концепція “життя/живучи на місці”: повсякденне життя людей і місця. Концепція “життя/живучи на місці” являє собою методологічно близькі напрями дослідження у суспільній географії, які черпають своє натхнення у гуманістичному напрямі географії та постмодернізмі [12, p. 28] (див. також про особливості виділення цієї концепції серед інших у культурній географії, у виносці, що розміщена вище). 

Вона є зараз більш популярною, бо не передбачає узагальнень і тих обмежень, що несло в собі поняття “спосіб життя” у французькій географічній школі (пов'язаних також із асоціаціями його вживання в минулому для сільських суспільств (peasant society), що залежали віж природнього середовища) і пропонує переосмислення людини і поняття “місця” у суспільній географії.
Одним із основних загальних питань, що ставить концепція “життя/живучи на місці” є як люди розуміють місця, які вони створюють і як вони відображають себе у своїх місцях? Відповідь на це питання дасть змогу зрозуміти людей і місця, що є найзагальнішим фокусом суспільної географії.[12, p. 333]

Концепція “життя/живучи на місці” спрямовує свою увагу на щоденні життя та місця, деякі звичайні, а деякі незвичайні. Головною особливостю цієї концепції є її увага на близькі відношення між людьми (індивідами та групами) та місцями, які вони зайняли. Ідеї про уявлення (image) та сприйняття (perception) розкриваються у дискусіях про образні (уявлені) місця (imagined places) та вернакулярні регіони. Але тут наголошується зв'язок між уявленнями (образами, images) та щоденними життями, а також робиться наголос швидше на теперішніх, аніж минулих умовах (обставинах). Ідеї про ідетичність та владу також розглядаються у дискусіях про ландшафти як тексти (з застосування теорії постструктуралізму4) та про місця споживання та спектаклю (вистави, видовища, дійства). 

Але на відміну від маркерів (позначень) ідентичності таких як етнічність, мова, релігія, а також інших соціально конструйованих ознак, у концепції “життя/живучи на місці” звертається увага на характерно близькі відношення між людьми (індивідами і групами) та місцями, які вони зайняли. [12, p. 333]
Є очевидним, що багато відмінностей від місця до місця виникають внаслідок способу, у який сила/влада здійснюється через творення знання та правди (істини) як в контексті конкретного дискурсу, так і в конкуруючих дискурсах5 (цей погляд є поглядом одного з впливових сучасних напрямів суспільної географії - критичної суспільної географії). [12, p. 333] Розглядаються також багато різних способів, котрими люди виражають себе в місцях, наприклад музика, мистецтво та література. Сучасний світ є багатий на дуже різні місця, що асоціюються з дуже різними естетичними, соціальними, економічними та політичними інтересами певних груп людей. Відмінності від місця до місця (place-to-place) є результатом багатства культур, які є виражені в щоденних життях людей. [12, p. 333]

Подібно до французької географії, що концентрувалась на способі життя людей через дослідження їх повсякденного життя у певних місцях середовища, так само і концепція “життя/живучи на місці” звертає свою увагу на взаємності місця та людини. Проте, зважаючи на сучасні суспільні проблеми, ця концепція переосмислює поняття “місце” та “людина” і їх ролі у географічному дослідженні. Зокрема, місце більше не розглядається як певна територія з властивими їй природними умовами, а людина не трактується як така, що пристосовується до нього, здійснюючи щоденні вибори (нащо наголошувала теорія поссібілізму). Зокрема, переосмислення поняття “місце” та людини відбулось завдяки гуманістичній географії та постмодернізму. Замість використання поняття, що пояснює де щось розташовано, як контейнер речей, чи наголошенні на візуальних особливостях ландшафту, географи використовують поняття “місце”, звертаючись до території як значення і те, де ми живемо. У цьому сенсі, місце” є якісно іншим від таких понять як “ландшафт”, “простір” і “регіон”. [12, p. 334] 

Натомість, питання трактування людини у кін. 1960-х — поч. 1970-х слідувало ширшому контексту, а саме дебатів у соціальних та гуманітарних науках про структуру (суспільство) і агента-дію (індивідуума). Зокрема, наукова перспектива (science perspective, тобто та, що застосовує позитивісичні методології природничих чи точних наук), що була на той час представлена у географії просторовим аналізом, трактувала людину швидше як пасивну, тоді як гуманістична концепція, навпаки — як актинивний суб'єкт творення дійсності. Підхід просторового аналізу на поч. 1970-х почав втрачати свої позиції, на користь гуманістичному. [12, p. 336] 

Проте зараз, зокрема у концепції “життя/живучи на місці”, у розгляді людини не надають переваги ні трактуванню її як пасивного об'єкту, ні як активного суб'єкту [12, p. 336] Натомість, у питанні про те, чи окрема людина є пасивною чи активним агентом звертаються більшою мірою до проблеми відношення між соціальним, індивідуальним, а також матеріальним середовищем із зверненням до постмодерністських теорій, зокрема психоаналітичної, що дозволяє проникнути в суть цих відношень. [12, p. 336]
Взаємозв'язок людини і місця. Загальне трактування “місця” як сенс або значення - це всі суб'єктивні значення, що були прикріплені до нього людьми. 

Деякі з цих значень можуть бути особистими і бути наслідком індивідуальних біографій. Це, для прикладу, якийсь запах, завдяки якому ми пригадуємо кокретне місце або, можливо, це пам'ять, де ми одного разу жили, наповнює нас емоціями, які важко пояснити — ностальгія, страх, сум, надія. Проте, деякі сенси місця є більш спільними (розподілені між кимось) і є подібними до продуктів медіації6 (згоди, до якої люди прийшли самі, проте порівняно самі, бо не виключається можливість стороннього впливу на процес медіації — прим. наша). 

Місця, попри все, часто є заселені різними людьми, для яких певні речі є спільними — вони розподіляють між собою щоденну рутину. Вдодачу, місця є об'єктами зображення та показів в романах, музиці та фільмах, а також в телебаченні. Таким чином, згадуючи таке місце як Новий Орлеан чи Гонконг, це є подібним до певних значень, що виникають знову і знову серед різноманітних груп людей. Ми можемо думати про ці спільні сенси місця як образи місця (place images). [9, p. 356, 357]

Джонстон (Johnston) пропонує трактування місця з більшою увагою на проблеми, як локальні так і глобальні, та на постмодерністське зацікавлення “іншими” (“others”) (1991). Він виділив таких шість ключових моментів, що містить концепт “місце”:
  • Творення місця є соціальною дією; місця відрізняються, тому що люди їх роблять різними.
  • Місця є самовідтворювані сутності, тому що вони є контекстом, у якому люди навчаються, і вони забезпечують роль моделей (зразків) для соціалізації та для виховання певних переконань (поглядів) та позицій (ставлень).
  • Регіональна культура не існує окремо від людей, які змінюють її, оскільки вони спричиняються до її існування.
  • В межах капіталістичної світової економіки, місця не є автономними одиницями чиї постійні жителі мають незалежний контроль над своїми долями.
  • Місця є рідко неумисними наслідками економічних, соціальних та політичних процесів, але є часто навмисним продуктом дій тих, хто має владу у суспільстві та використовує простір задля створення місць з метою переслідування своїх власних інтересів.
  • Місця є потенційними джерелами конфліктів.
    [12, p. 335]
Таким чином, з опрацьованої англо-американської літератури по даній темі, можемо виділити чотири основні принципово нові для нас властивості “місця”: 

1) місце розглядається не як (точніше не лише як) фізичне явище, тобто як точка, її атрибути чи, загалом, як розташування чогось, а як соціальне явище, тобто місце є таким, якому люди надали певне значення (сенс) і є засноване на досвіді. Таким чином, значення місця є невідривним від свідомості тих, хто його населяє, так, що місце є перш за все відношенням (взаємозв'язком). Відношення (взаємозв'язок) між людьми і місцем є складним та взаємним (обопільним, двостороннім); 

2) місце з погляду феноменології є інтерсуб'єктивним (міжсуб'єктивним, взаємосуб'єктивним), тобто таким, що несе у собі спільні значення, що люди прикріпляють до нього, тобто відображає певну спільність суб'єктивних значень, думок, поглядів, уявлень щодо нього, створюючи при цьому певний “образ місця” (place image). Спільні, міжсуб'єктивні значення (сенси) місця є подібними до продуктів медіації людей (згоди через посередництво). Міжсуб'єктивність місця посилається на спільну основу досвідів щоденного життя, на розуміння індивідів, що вони мають один щодо одного, і на їхні подібні сприйняття світу (все це виступає власне посередником у цій згоді); 

3) під час посередництва (тобто під час досвідів щоденного життя, творення розуміння один одного та подібного сприйняття світу) відбувається комунікація (передавання) значень місця один одному. У такому випадку міжсуб'єктивне місце забезпечує роль моделей-зразків для соціалізації та для виховання певних переконань (поглядів) та позицій (ставлень) тих, хто живе у цьому місці і розділяє7 або не розділяє його міжсуб'єктивне значення (що є загальним явищем); 

4) Місця є рідко неумисними наслідками економічних, соціальних та політичних процесів, але є часто навмисним продуктом дій тих, хто має владу у суспільстві та використовує простір задля створення місць з метою переслідування своїх власних інтересів.

Отже, коротко: місце — це такі чотири властивості: 1. значення; 2. спільне (міжсуб'єктивне) значення - “образ місця” та обіпільне-двостороннє відношення (взаємозв'язок) людини і місця; 3. комунікація (передача) значень місця та соціалізація (прояв цього взаємозв'язку); 4. вплив на місце або місце як вплив (місце як влада/сила). Наступне речення пояснює як відбувається зв'язок між цими чотирма властивостями: 1. Люди надають місцю певні значення (сенс), що можуть бути 2. міжсуб'єктивними, тобто спільними. 

Ці спільні значення (сенси) створюють певний “образ місця”, який є подібним до продукту медіації людей (згоди через посередництво). Спільні значення виникають на основі щоденних досвідів людей (що є у ролі посередника у цій медіації), через які чи під час яких (власне посередництво) відбувається 3. комунікація (передавання) значень між людьми. До того ж, відношення-взаємозв'язок людини і місця є обіпільним, тобто двостороннім, де місця, є такими, яким люди надають значення, але місця також слугують як моделі-зразки для соціалізації. 
І останнє, оскільки місце є значенням, яке йому надали люди, то 4. на і через місце можна впливати (що здійснюється тими, хто має владу).

Хоч ідея “місце” інтерпретується через такі складні концепції, вона є дуже простою. Кожен з нас може ідентифікувати локації (locations, розташування), що мають значення для нас і це є ці розташування, які ми називаємо місцями (йдеться про те, щоб ми звернути увагу, що поняття місцеми, насправді, часто використовуємо у щоденному житті [9 p. 356]). Місця можуть бути великими або маленькими, теплими та привітними або холодними та ворожими. Ця гнучкість означає, що багато частин земної поверхні кваліфікуються як місця, роблячи місце особливо складним поняттям для ілюстрації (тобто є нелегко зобразити “місце” на рисунку — ці пояснення автор наводить під спробою ілюструвати одне з місць. 

Зокрема, як приклад він наводить фотографію поселення, яке знаходиться на острові, і будинки якого розляглись біля пагорба на певній відстані від берегової лінії. Він інтерпретує фотографію, щоб уявити собі, яке значення може мати це місце для людей, що там живуть (звичайно він його не знає — щоб дізнатись потрібно провести інтерв'ювання з місцевими жителями): вузька морська затока і пагорб позаду наводять на думку комфорту, огорожі та безпеки). [12, p. 74]

Основні теми дослідження “життя/живучи на місці”. Як ми вже згадували, концепція “життя/живучи на місці” займається такими загальними темами як образні місця, ландшафти як тексти і місця спектаклю та споживання, а також іншими, що у своїй основі застосовують методологію концепції “місце” та фокус на повсякденному житті людей. 

Вони, звісно, вміщають в себе багато більш конкретних тем, що відображають актуальні пролеми різних суспільств, тим самим збагачуючи та переосмислюючи концепцію “життя/живучи на місці”. Нижче ми розглядаємо лише загальні тематики і методики їх дослідження, так як їх детальніший аналіз є справою конкретних тем, проблем і випадків. Наостанок, ми запропонуємо приклади можливих тем/проблем (що є актуальними на наш погляд) для дослідження українського суспільства, посилаючись при цьому на концепцію “життя/живучи на місці”.

Одним із способів збагнути як люди розуміють місця, які вони створюють, отримують досвіди і як вони відображають себе у своїх місцях (головне питання концепції “життя/живучи на місці”) є вивчення “образів місць” через дослідження перцепційних регіонів (їх ще називають вернакулярними або популярними, масовими, загальнопоширеними регіонами (popular regions) — між ними є незначні відмінності, але методологічно всі вони подібні, так як посилаються на людську перцепцію). Іншими способами дослідження образу місця, як ми вже згадували, є дослідження зображення місць в літературі, музиці, фотографіях, фільмах та інших проявів мистецтва, а також у масмедіа. [12, p. 338]

Перцепційні регіони (від лат. perceptio - сприйняття) є менш точно структурованими, аніж формальні та функціональні регіони (два інші типи регіонів, які виділять у англо-американській географії). Вони відображають швидше відчуття і уявлення, ніж об'єктивну інформацію, і через це можуть бути більш важливими в житті і діянні тих, хто визнає їх, аніж абстрактні регіони географів. Наприклад, менш чітко відчутні для сторонніх, але безпомилковими і ясними для їхніх мешканців є “території” міських угруповань або гангстерів. Їхні кордони є чіткі, і відчуті відмінності між ними є першочерговими у їх щоденному житті і діяльності. [5, p. 18]

Насправді люди собі чітко уявляють про просторові зміни і застосовують регіональну концепцію для розрізнення територіальної реальності. Люди індивідуально або колективно домовляються про те, де вони живуть. Вернакулярні (названі місцевими) регіони, що вони упізнають, мають реальність у їх головах і виражаються у регіонально базованих назвах, вжитих у бізнесі, спортивними командами або у рекламних гаслах. Часте звернення до “Діксі” (англ. - “Dixie”) у південно-східних Сполучених Штатах репрезентує щось на зразок регіонального консенсусу (згоди) і усвідомлення (звіту собі). Такі вернакулярні регіони відображають спосіб у який люди бачать простір, визначають свої лояльності, і інтерпретують свій світ. [5, p. 18]

Таким чином, перцепційні регіони є більшою мірою не продуктом науковців, а звичайних людей, для яких такий поділ простору, як вже згадувалось, може бути важливішим у житті, аніж абстрактні регіони географів. Під час їх виділення застосовується ряд методів таких як, ментальне картографування, інтерв'ювання жителів, аналіз рекламних бюлетнів для туристів про певний регіон (не обов'язково адміністративний), аналіз частоти зустрічання тої чи іншої назви приватних підприємств і інших структур (свого часу це використав Зелінський у 1980 р.) та багато інших методів, метою яких є знайти одну найбільш вживану назву (що є характерною для цієї території і людей, що там живуть) і ідентичність регіону з якими більшість людей погоджується. Уявлення людей про одну загальновизнану більшістю назву та ідентичність такого регіону базується на їх щоденних досвідах та комунікаціях між собою. Таким чином, ніхто як вони самі можуть найкраще знати, що представляє собою їх місце проживання. Оскільки перецепційні регіони є такими, де ідентичність місця є важливою, тобто територія має значення для тих хто її зайняв, то найбільш загально перцепційні регіони є перш за все місцями. [12, p. 339]

Література є також тим джерелом, у якому можна знайти зображення місць і таким чином вона також підлягає аналізу географів, що цікавляться місцями. Хоч вона часто не відображає власне повсякденне життя людей, проте вона безпосередньо стосується життя людей певного місця, тому ми її, а також інші джерела (кіно, музика, фотографії, журнали і т.д.) розглядаємо як доповнюючими у дослідженні образу місця.

З 1970-х років гуманістичних географів приваблювала ідея, що література “викликає суттєві уявлення/образи світу” (Salter and Lloyd, 1977:1), в той час як більш недавні культурні географи інспіровані культурним поворотом (cultural turn — про нього див статтю [1]), розглядають літературу як матеріальний артефакт, що виконує роль, задуману і призначену зазделегіть, своєї позицієї в різноманітних соціальних та економічних процесах” (Sharp, 2000:527). Академічне використання літератури забезпечує проникнення в суть світів, обидвох людей та місць, що є уявлені чи створені письменниками. Проблемою в аналізі літератури є загроза сприймати її повністю на віру. Художні тексти не є відмінними від академічних у тому, що обидва є частиною більшого дискурсу і наповнені владними відносинами (power relations). З огляду на це, літературу інтерпретується з усвідомленням упередженостей автора і беручи до уваги обставини часу. Без знання контексту написання будь-якого твору, досліджувати його не варто. [12, p. 344]

Культурні географи у дослідженнях місць, можуть також звертатись до реклами, журналів, фотографій, фільмів, мультфільмів, картин, інтернет сайтів, скульптур, танцю, музики, поезії та іншого. Часто цей аналіз використовується з метою дослідити як люди виражають себе відносно ідентичності та місця, особливо тих людей чи груп, що є поза мейнстрімом, не мають влади і чиї цінності неприймаються більшістю. Аналізуючи ці джерела, треба взяти до уваги не тільки те, що є представлено, але також і те, що було опущено, так як це може надати інформацію про особливості влади у стосунку до нерівноправностей та пригнічення (утиску). [12, p. 346]

Концепція “життя/живучи на місці” окрім образу місця, вивчає також ландшафти. Проте, вслід із загальним переосмисленням географії під час появи гуманістичної географії та культурного повороту, поняття ландшафт перестало трактуватись як матеріальне явище (Про ці трансформації у суспільній та культурній географії див статтю [1]). Таким чином, зараз існує стійкий інтерес до ландшафтів як місць та вмістилищ значень. Традиційне означення поняття “ландшафт” культурним географом К. Зауером як культурна трансформація природного середовища послабила свої позиції у географії в 1970-х роках, великою мірою внаслідок зростання відмінного наукового інтересу - ландшафт як місце, а саме інтересу до значень та символізму культурного ландшафту. (До цього культура трактувалась зі сторони суперорганічної теорії, як данність, що впливає на все інше, зокрема на ландшафти). З цього часу ця тема стала справою не однієї, двох, трьох дисциплін, а більшого ряду академічних сфер. [12, p. 350]

Зокрема, переосмислення ландшафту починаючи з 1970-х років відбулось внаслідок декількох нових ідей, три з яких зробили найбільший (загальновизнаний) вклад. Перша — Cosgrove (1985, 2003) запропонував впливову гуманістичну перспективу ландшафту як певний “спосіб бачення” (way of seeing). Друга — Duncan і Duncan (1988) наголосили на важливій ролі силових/владних відносин у формуванні ландшафтів, які можна розуміти як тексти і як результати дискурсів. Третя — Cosgrove (1977a) аргументував, що ландшафти можна розглядати як театр, спектакль чи карнавал. 

Коментуючи ці три нові ідеї ландшафту, Demeritt (1994:167) жартує, що призначення культурних географів сьогодні це “відкласти подорожні чоботи убік (хотьбові, для походів - hiking boots), яким надавав перевагу Зауер, задля мештів з лакованої шкіри, що є більш підходящими для польових досліджень у кафе і художніх музеях, аніж для емпіричних досліджень”. [12, p. 350Як ми бачимо, загальні зміни, що відбулись у культурній географії у 1970-х роках, мали значний вплив і на переосмислення ландшафту. Не важко замітити і те, що нові трактування ландшафту методологічно йдуть поряд із трактуванням місця, представленими вище.

Зараз не існує одного монолітного підходу дослідження культурних ландшафтів. Groth (1997) виділяє шість широко визнаних принципів таких досліджень: 

1. вивчення звичайного ландшафту (ordinary landscape) є важливим і вартим дослідження, так як наші щоденні досвіди є невід'ємними у формуванні культурних значень. 
Ландшафти у яких ми зацікавлені не обмежуються лише тими, які в певний спосіб є відмінними, але включають також і ті, у яких ми живемо та працюємо; 

2. сучасні дослідження спрямовують більшу увагу на міські культурні ландшафти, аніж на сільські, і так само зацікавлені більшою мірою споживанням (consumption), аніж виробництвом (production). Це є суттєві зміни у порівнянні до традиційних інтересів, оскільки представляють собою більш ніж зміну сцени (місця події) — зацікавлення у міських ландшафтах є особливо пов'язане з питаннями влади/сили (power) та нерівностей (inequality) у ландшафті; 

3. інколи культурно-ландшафтні студії (cultural landscape studies) у своєму виборі досліджень, наголошують на однаковості (єдності) певного ландшафту як вираження деякого національного, а також деколи навпаки наголошують на локальні ідентичності та відмінності від місця до місця, як вираження етнічних варіацій. Ці два наголоси найкраще розглядати у доповненні один до одного. Доречними є питання, що стосуються чи певна національна культура, можливо зінтерпретовано дещо у суперорганічних термінах, здатна подолати багато інших локальних варіацій у культурі та ідентичності, що є виражені у ландшафті; 

4. праці про ландшафт мають витоки як з наукових, так і більш популярних джерел, відображаючи обидва, науковий і літературний стилі. (Загальновідомий журнал “Landscape” є прикладом об'єднання академічного і неакадемічного). Ландшафт зацікавлює авторів із наукової та ширшої сфер, таких як художників, фотографів, кінорежисерів, поетів та новелістів; 

5. деякі дослідження ландшафту наголошу.ть на його інтерпретації (використовуючи теоретичну основу), в той час як інші — на описі (з більшою прихильністю до емпіричного фокусу); 6. більшість ландшафтного аналізу базується на просторовій та візуальній інформації в тому значенні, що ландшафт часто вивчається прямо. [12, p. 351] 

Проте, незалежно від концептуальних інспірацій, існує загальна згода, що культури виражають себе у ландшафтах, які вони створюють. Ця ідея пропонує трактувати ландшафт, як щось більш ніж матеріальне і візуальне, а саме як дещо символічне. Всі ландшафти мають значення та цінність для їх творців і для тих, хто їх згодом зайняв та перетворив. [12, p. 351]

Культурні групи відстоюють свою ідентичність в ландшафтах, навмисно (свідомо) і в інший спосіб, і дискусії щодо іконографії8 — опис і інтерпретація ландшафтів заснована на виявленні (розкритті) його символічних значень — виходять з ідеї, що ідентичність ландшафту виражається через символи. Прикладом може бути батьківщина общини мормонів, що ілюструє як культурні групи адаптовуються до природних середовищ, змінюють їх в силу своєї культури і створюють сенс місця — свій ландшафт. У цьому сенсі, батьківщини (homelands) є ландшафтами, що навантажені значенням, відображаючи ставлення (позиції), вірування (не завжди релігійні) та цінності культур, що зайняли простір. Безсумніву, такі ландшафти можуть бути також прочитаними як тексти. [12, p. 352]

Читання ландшафтів є важливою традицією у культурній географії і метафора “ландшафт як текст” - манускрипт (рукопис), що був написаний людьми протягом часу — не є новою. До 1970-х років серед істориків і культурних географів було загальноприйнятим збагнути ландшафт як документ, написаний послідовно змінними групами людей, де кожна з них викреслювала щось, що було написане попередьньою, тим часом додаючи щось нове. Гуманістичні ідеї трактували метафору “ландшафт як текст” у значенні “наша неусвідомлена (незнаюча) автобіографія” (Levis 1979:12), а постмодерністичні ідеї — як системи комунікації, що були вдало використані домінантною групою. 

Поновлена зацікавленість у “ландшафті як текст” пов'язана із теорією літератури, а саме з питанням як тексти читаються. Зокрема зростає інтерес до семіотики, тобто яким чином ландшафт значень створюється, і до розкриття різних праць через деконструкцію. Нагадаємо, що деконструкція використовується для виявлення того, що в тексті не сказано, таких як роль владних/силових відносин, так само того, що не було сказано через незручності накладені мовою, особливо обмеження накладені певним дискурсом. Для деяких культурних географів читання ландшафту часто застосовується також для вивчення соціальних відносин, індивідуальних та колективних дій. [12, p. 352]

Метафора “ландшафт як текст ” є також джерелом критики і дебатів навколо неї. В основному вони спрямовані на співвідношення метафоричності та символічності вмісту ландшафту з однієї сторони і реальноговмісту з іншої. Щодо цього Mitchell (1996:95) коментує, що “якщо ландшафт є частково текст чи репрезентація, ми часто повинні намагатись зрозуміти його цілком, повністю як текст чи репрезентацію”. Але багато сучасних культурних географів, читаючи ландшафт, втягується як в читання тексту, так і його інтерпретацій. Крім того, розуміння ландшафтів в цих поняттях, вимагає від нас врахування, що вони пов'язані з різними дискурсами, які є звично конкуруючими. 

Duncan-ом (1990:16) дискурси означені як “соціальна основа зрозумілості, в межах якої всі практики є комунікованими (повідомленими), переговорюваними (узгодженими) та піддані викликам (опротестованими та розкритикованими)” [12, p. 352]. Таким чином фраза ландшафт як текствживається як узагальнення, у розумінні ландшафт як значення, оскільки певне значення може мати не лише текст, а і інші символи.
Як бачимо, незважаючи на те, що культурною географією вживається інше поняття (ніж “місце”) “ландщафт”, у сучасних дослідженнях його інтерпретації відбуваються у тій же методології, що і “місце”, але з більшою увагою на ті аспекти, яким “місце” в силу своєї традиції не надає достатньої уваги.

 “Ландшафт” наголошуватиме, напевно, більше на візуальному аспекті, а “місце” — на індивідуальний та емоційний зв'язок з простором, але це швидше будуть наукові упередження, так як будь-яке з них може займатись і першим і другим. Таким чином, найбільш загально можна вважати, що ландшафти, так само як і перцепційні регіони, є місцями, тобто тим простором, що несе певне значення для людей, що там живуть, і які себе у ньому певним чином виражають. Той чи інший термін (ландшафт, перцепційний регіон) несе відмінність лише у свому вузькому значенні, проте при ширшому його розгляді повертається (звертається) до методогії концепції “місця”, тобто гуманістичних та постмодерністичних ідеї у суспільній географії.
Ще однією темою/проблемою, якою займається концепція “життя/живучи на місці”, окрім образу місця та ландшафту як текст, є тема — місця споживання та спектаклю.

Деякі місця можуть бути створеними як культурні можливості, ресурси чи засоби (наприклад, проведення часу) і як об'єкти споживання, в той час як інші місця, і деколи люди, є перетворюваними і маніпульованими для того, щоб збільшити їхній заклик до споживачів. Культурні географи все більше цікавляться споживчими (споживацькими) місцями, як складовими туризму, цікавляться споживанням діяльності (активності) інших (відвідування людьми спортивних подій, фестивалів і карнавалів) та споживанням їжі і напоїв. Багато місць споживання — такі як готелі, великі торгівельні центри і тематичні парки — фальсифікують місце і час, щоб створити обидва — інші місця, які можна назвати “десь в іншому місці” (elsewhereness), та — інший(і) час(и). 

Для прикладу багато “Полінезійських” готелів (Polynesian) знаходяться поза Полінезією чи “Beefeater” готелі — далеко поза Лондоном. Disney World є тим місцем, де дітей відправляють у світ, який вони відвідували тільки в книжках та фільмах. Таким чином такі споживацькі місця є надзвичайно екзотичними, і цю особливість ми простежуємо у туризмі, роздрібній торгівлі та в харчовій сфері. [12, p. 367]

Культурних географів цікавить тема споживання, оскільки все споживання є культурним (Slater 2003). Навіть таке на вигляд буденне явище як акт прийняття їжі, залучає в цей процес багато культурних рішень таких як, що складає цю їжу і як вона повинна бути приготовлена, в той час шоопінг (покупки) — рішення про формування ідентичності та потреб. Споживання, як культурна практика, має два теоретичні значення. Перше, споживацька культура повинна бути зрозумітою у посиланні як на інституції споживання, таких як торгові центри і туристичні місця, де відбувається споживання, так і на рекламу, що медіює (є посередником) між нашими потребами та бажаннями. Ці світи споживання є безперервно створюваними суспільством, і задоволення від споживання є також суспільним задоволенням. Друге, споживання є символічною практикою, яку піддають інтерпретуванню. [12, p. 367]

Наведемо приклади такого аналізу споживання місця і те, що воно може описати та означати. З наших особистих спостережень, ми помітили, що в Україні та в інших постсоціалістичних країнах, у місцевостях, які можна охарактеризувати як периферійні, де локальна ідентичність є незначно виражена, тобто є обмежене її самоусвідомлення жителями певної місцевості, можна спостерігти присутність таких “десь в іншому місці” - закладів харчування, готелів, магазинів та ін., які часто оформлені не за місцевими особливостями, і яким власники дали екзотичну назву (наприклад, Мала Венеція або Маленький Париж і т. п.) та оформлення інтер'єру і екстер'єру, що часто зовсім не притаманні місцевості у якій вони знаходяться. 

Вивчення таких місць є цікавим у сенсі, які люди живуть там і як (із застосуванням також такого напряму психології, як психологія середовища), а також особливості їхнього повсякденного життя, цінностей, практик та досвідів. З однієї сторони такі дещо в іншому місцяговорять, напевно, про брак самоусвідомлення з ідентичністю місця (проте, цей брак самоусвідомлення не означає, що первинно чи історично цієї ідентичності не існує), що може бути пов'язано з низькою освіченістю населення та загалом рівнем життя, і такі місця є свого роду локальними Діснейлендами — вираженням прихованих мрій більшої частини місцевого населення, завдяки яким, можна забути про місцевий, часто не надто приємний, контекст свого знаходження. 

Тоді, як у розвинених країнах, такі “десь в іншому місця” говорять більшою мірою про капіталістичну свободу, присутність значної кількості економічно багатого населення і, можливо, теж про брак первинної локальної ідентичності. Сильна присутність ідентичності місця також сприяє споживанню. Прикладом першого випадку є таке “десь в іншому місце” як Лас-Вегас, що є вмістилищем екзотики цілого світу, де можна побачити копії Ейфелової вежі, Сфінкса і всього того, чим світ екзотичний (див. Рис 1).
Рис. 1 Лас-Вегас як "десь в іншому місце" 
споживання. (Фото з Вікіпедії)
І справді, історично це місце в кінці ХІХ ст. було свого роду позбавленим сенсу і розглядалось як периферійне і обслуговувальне транзитного транспорту. Ця віддаленість, периферійність від центрів культури та брак ідентичності стало основою для свободи і можливостей і, що головне, потребою зробити тут один із найбільших у світі розважальних центрів.

Прикладом другого випадку, протилежного до “десь в іншому місці” є сильна локальнла ідентичність, сенс місця будь-якого туристичного місця, що сформувалось історично, як от Венеція. Виготовлення і продаж сувенірів місцевого виробництва є однією зі складових споживання Венеції як особливого “місця” з глибоким сенсом (враховуючи також і сувеніри китайського виробництва, які проте, незважаючи на своє місце вироблення, користуються з ідентичності Венеції як бренда (див. Рис. 2).
Рис. 2 Венеція як місце споживання 
з історично сформованим сенсом. 
Фото: Роман Лозинський

Як і в першому випадку — Лас-Вегас як “десь в іншому місце”, так і в другому — Венеція, як місце з історичним і довгосфомованим сенсом, їх об'єднює споживання, що стало їх спільною особливістю, незважаючи на різні шляхи, якими вони йшли до споживання.
Також у темі “місця споживання та спектаклю” досліджується співвідношення між народною (folk culture) та масовою або популярною (popular culture) культурами, а також глобальна культура і загалом культура як споживання, комерція (з посиланням на марксистську географію). Спектаклі і події, такі як Олімпійські ігри, чемпіонати світу, концерти та інші, є також цікавими для вивчення, оскільки відбуваються у контексті певних місць (і долучаються до їх зміни як в економіному плані, так і в культурному), є часто зустрічами культур не тільки в реальності, але і через телевізійні трансляції, які дивляться мільйони людей по цілому світі. [12, p. 371]

Таким чином, повертаючись до п'ятьох трактувань культури Андерсона, Домоша, Піла та Тріфта згаданих вище, у концепції “життя/живучи на місці” простежується кожне з цих розумінь культури, проте культура як значення (що надають люди місцям і ландшафтам, а також інтерпретації і текст) є найбільш представленим у ній. 

Отже, щоб відповісти на головне загальне питання концепції “життя/живучи на місці” як люди розуміють місця, які вони створюють і як вони відображають себе у своїх місцях — ця концепція посилається до досліджень образів місць (через вивчення перцепційних регіонів, літератури, фільмів, музики та інших форм прояву), до досліджень ландшафтів як текстів, а також місць споживання та спектаклю, використовуючи гуманістичну та постмодерністичну методології. У всіх цих дослідженнях центральними є щоденне/повсякденне життя людей та чотири згадані вище властивості місця як значення (сенс). 

Власне суспільними географами досліджуються такі найзагальніші питання: значення місця для людей і як воно створюється, їх спільні значення (міжсуб'єктивні значення місця) та створений ними певний образ місцяяк продукт медіації (згоди через посередництво), досліджується власне те, що виступає посередником — спільні досвіди щоденного життя певного місця, досліджується комунікація (передача) значень місця між людьми під час цього щоденного життя, та досліджується соціалізація у місці (прояв двосторонності взаємозв'язку людини і місця), а також досліджуються різні впливи на місце і місце як вплив (місце як влада/сила).

Ми, на основі проаналізованої літератури, спробували виділити тематики суспільно-географічного дослідження повсякденного життя, що у своїй теоретичній основі звертаються до концепції “життя/живучи на місці”, які невідривно пов'язані з її центральним поняттям “місце” та повсякденним життям людей. Ми їх не розглядаємо детально, так як це не є метою статті і вони висвітлені у більшості англо-американських підручниках та монографіях з культурної географії, проте наголосимо на тих, які є актуальними для українського суспільства. 

Це такі тематики: значення (сенс) місця для різних людей та соціальних груп, відчуття свого дому, локальна культура, прояви та вираження цінностей людей і соціальні умови, публічний простір, сприйняття соціальної реальності, різні форми адаптації або ж, навпаки, протесту, соціальні негаразди, нерівності та несправедливості, споживання індивідами та, навпаки, творення, якість життя і його суб'єктивні оцінки; сучасний побут; перформанс, спектаклі та інші події (культура як дія, як те, що робиться), формування ідентичності (одинична, регіональна та загальнодержавна) крізь щоденні вибори та маніфестації, просторова мобільність, образні (уявні) місця, його символи, інтерсуб'єктивне бачення його відмінностей і подібностей (“невидима” згода щодо виділення просторової одиниці — перцепційний регіон), вплив владних структур і відносин, а також інформаційний вплив на повсякденне життя і всі інші перелічені теми (ідентичності, споживання, відчуття дому, сенсу місця тощо) та багато інших тем-проблем. 

Такі дослідження можна здійснювати розглядаючи різні місця на різних рівнях — місто, село, прикордоння, гори, індустріальні міста, депресивні регіони, конкретні місця — Львів, Україна, район міста чи Східна Європа і т. д., а також розглядаючи різні суспільні та культурні групи — від безпритульних, середнього класу (незначного у нас) до олігархів, від робітника, інтелігенції, бізнесмена до депутата, а також чоловіків, жінок, дітей, неповносправних та людей старшого віку і загалом всіх тих, кого ми називаємо “іншими”. Нагадаємо, що всі ці теми у суспільній географії розглядаються крізь поняття “місце” та методології концепції “життя/живучи на місці”. Звичайно, ці тематики є взаємопов'язані, наприклад, вивчення локальної культури не можливе без вивчення ідентичностей, цінностей, сенсу місця та всіх інших поданих ключових понять.

На нашу думку, найбільш актуальними для людей України (для якості їх життя), є наступні дві взаємозв'язані (чи взаємопричинні) теми-проблеми: внутрішньо-українського протистояння або навпаки примирення/згоди (проблема, яку активно обговорюють історики, культурологи та соціологи зокрема Я. Грицак, Н. Яковенко, М. Рябчук та В. Середа на чиї дискурси ми в основному надалі посилатимемось), де йдеться про розбіжності історичних пам'ятей різних регіонів України) та щоденного життя людей, їх виборів, досвідів та цінностей у певних місцях. Ці дві проблеми є певною мірою взаємозв'язаними та взаємозумовленими, яких, окрім того, об'єднює загальне питання української ідентичності та цінностей жителів України.

Чому ці дві проблеми є на нашу думку такими важливими? З нашого погляду існує декілька таких причин важливості, найзагальніша з яких це та, що внутрішньоукраїнське протистояння/примирення гальмує розвиток суспільства країни. Конкретні причини як це відбувається: 

1. повсякденна увага жителів країни у аналізі причин сучасних проблем України звернена більшою мірою на розкол в суспільстві держави, ніж на те, що у всіх жителів країни є одні і тіж проблеми та потреби, а винуватцями у неможливості їх вирішенні і задовільненні є не слабо чи недосформована та розколота нація (як це намагається показати влада), а конкретні люди та структури. 

2. ця проблема піднімає також питання ідентичності українців, їх потреб та цінностей, від яких великою мірою залежить їх же майбутнє в країні. Зокрема влада намагається створити образ інакшості один щодо одного у жителів різних частин країни, маніпулюючи історичною пам'яттю і тими темами (мова, НАТО, ЄС, Росія і т.д.), що розколюють, а не об'єднюють суспільство, оскільки така її поведінка гарантує їм постійний електорат під час виборів. Як стверджує Я. Грицак питання більшою мірою стоїть не у тому хто такі українці (йдеться про ідентичність), а чого вони хочуть (йдеться про цінності).

Власне взаємозв'язком (взаємопричиною) цих двох проблем є аксептація жителями створеного владою протистояння та відчуття інакшостісеред жителів України різних її частин. На нашу думку, протистояння аж такого не існує (Як пише Я Грицак “Україна є драматично різною, але ці відмінності не є трагічними” у книжці “Страсті за націоналізмом”). На наш погляд, у жителів всіх частин України є більше спільних потреб (проте наразі не ручаємось за цінності), ніж відмінних.

У читачів напевно виникне питання, що до того суспільній географії. Все вище описане у статті про сучасні суспільно-географічні дослідження у сфері повсякденного життя, говорять про те, що суспільна, а особливо культурна географія, має цікавий науковий досвід, який можна застосувати до представленої проблеми. 

Зокрема, у суспільній географії спрямовують основну увагу не так на історичній пам'яті (що робить історія), як на образи різних регіонів чи місць (imagined places) України та уявлення про них, що сформувались у свідомості людей. Йдеться про міжсуб'єктивні значення, які надають їм їх власні мешканці, а також інші, що живуть поза ними, і таким чином створюються певні образи місць. Важливим є вивчення формування цих образів, а також агентів, що беруть у цьому участь (наприклад, історичне минуле або сучасні асоціації щодо них, які виникають на основі щоденного досвіду людей, а також вивчення влади, що здійснює вплив переважно інформаційний (головно через масмедіа). 

У такому дослідженні піднімаються також проблеми нашого щоденного життя у теперішніх соціальних умовах, а з географічної точки зору, питання творення місця, тобто, які значення ми надаємо до того, де ми живемо, як ми сприймаємо і ставимось до публічного простору, що певним чином є спільним, як ми себе виражаємо у місцях і які цінності ми сповідуємо та чого прагнемо. Тут йде мова також про наші вибори та стилі життя, що ми здійснюємо і формуємо відповідно, у повсякденному житті у різних місцях, а також йде мова про наші щоденні взаємостосунки, які можливо є більш ніж важливими у творенні того суспільства, яке ми маємо зараз. Звичайно, все це разом відображає не тільки наші цінності чи культури, але і соціальні умови, які також докладаються до конструювання цих цінностей та культур.

Як бачимо із цієї статті, світова суспільна і культурна географія мають за собою солідний багаж методологій досліджень даної теми-проблеми, який спирається на такі концепти як сенс чи значення місця, образи місць, інакшість, ідентичність, дім, ментальні карти, перцепційні регіони, символічні ландшафти та ін., і спирається на сучасні наукові методи в основному постмодернізму, але також і гуманізму, та на критичну соціальну теорію.

Висновки або про важливість методології

“Повсякденне життя” як сфера наукових досліджень у сучасній суспільній географії має довгу історію. Проте, як окрема цілеспрямована сфера суспільно-географічних наукових досліджень появилась лише на поч. ХХ ст. у французькій географічній школі. Тоді і зараз переважаючим є її трактування як предмету дослідження, а не як об'єкту. Виявлені методологічні відмінності у суспільно-географічних дослідженнях, де має місце повсякденне життя, дало змогу нам виділити три традиції таких досліджень у географії.

Перша традиція і найстарша (кін. ХІХ — поч. ХХ ст.), це дослідження повсякденного життя в французькій географічній школі, що вивчала - “genre de vie” - способи життя, а саме вибір людиною і групою людей можливостей, які їм надає природне середовище та використовувалась у випадку досліджень традиційних та сільських суспільств (peasant society)

Друга традиція є новішою (після 1960-х років) і представлена у англо-американській географії, полягає у дослідженні стилю життя особливих соціальних груп (субкультур, соціальних класів, сексуальних меншин та ін.) у контексті повсякденності і не тільки. Зокрема досліджується їх поведінка, практики, досвід у зв'язку з простором, місцями, панівними ідеологіями та соціальними структурами. 

Третя традиція суспільно-географічного дослідження повсякденного життя є найновішою, також представлена у англо-американській географії, і полягає у дослідженні життя людей певного місця (прямий переклад - “життя/живучи на місці” - living in place), а саме дослідження значень, що надають люди певним місцям, а також досвіду, який вони отримують у цих місцях (детальніше про поняття “місце” дивіться у основному розділі статті). Елементи повсякденного життя ми також виявили у таких напрямах як уявна (образна) географія (imaginative geography) та феміністична географія (feminist geography). Також дуже багато інших тем звертаються до поняття щоденності та повсякденності, як от теми еміграції, дому, перцепційних регіонів та інших, які, проте, методологічно входять у згадану нами традицію дослідження повсякденного життя - “життя/живучи на місці”.

Ці три традиції досліджень повсякденного життя мають у своїй основі три різні філософсько-наукові методології: 

1. перша традиція в методологічну основу взяла позитивістичні підходи у географії і спирається на один із різновидів географічного детермінізму - теорії поссібілізму

2. в основі методології другої традиції є трактування культури як “способу життя” (змістовно “стиль життя”) певних соціальних груп із зверненням переважно до критичної соціальної теорії; 3. третя традиція методологічно черпає своє натхнення у гуманістичній географії та теоріях постмодернізму. Усі ці методології об'єднює лише спільний предмет дослідження — повсякденне життя. В сучасних умовах два останні варіанти методологій є найпопулярнішими, бо пропонують вирішення сучасних проблем в постмодерністичних суспільствах.

Традиція дослідження повсякденності у рамках вивчення “genre de vie” щораз рідше застосовується у сучасній суспільній географіії, так як методологічно вона є застарілою і не може вирішити питань сьогодення (наприклад, малим, але не відсутнім, є резон досліджувати як живуть традиційні суспільства, а саме їх спосіб життя, який безумовно все ще є залежним від природного довкілля, але, коли в сучасних глобальних умовах на їх розвиток і майбутнє насправді визначальний вплив має олігархічна чи подібна модель їхньої влади та сучасна політика розвинених країн щодо них. 

Теорія постколоніалізму, критична соціальна теорія, а також студії розвитку/development studies постачають актуальнішу методологію дослідження цих проблем). Таким чином поняття “спосіб життя” є зараз не популярним у географії. 

Перша і найбільш вагома, це та, що “спосіб життя” первинно вжите французькою науковою школою як genre de vie, вживалося винятково для дослідження особливостей одного з різновидів залежності людини від природного середовища. [12, p. 51] Очевидно, пам'ять про минуле цього поняття затьмарює його теперішність. До того ж, як ми вже згадали, увага зверталась переважно на “спосіб життя” сільських традиційних суспільств. [14, p. 273] 

Друга причина непопулярності поняття “спосіб життя” полягає у тому, що останнім часом набула розвитку у культурній географії (зокрема це пов'язано із розвитком гуманістичної географії та появою нової культурної географії у 1970-х та кін. 1980-х років відповідно [1]) концепція “життя або живучи на місці” (анг. living in place) з методологіями, що черпають своє натхнення у гуманістичному напрямі географії та постмодернізмі. [12, p. 27] На наш погляд, ця концепція замінила “спосіб життя”, оскільки вони є дуже подібними (фокуч на повсякденне життя звичайних людей і їх взаємність з місцем), проте дуже відмінні у методологічному плані.

Дослідження повсякденності в межах вивчення “стилю життя” певної соціальної групи є доволі популярною темою, що видно з одного із трактувань поняття культури як “способу життя” (змістовно у значенні “стиль життя”) та із зацікавленям культурної географії у нових соціально конструйованих ідентичностях “інакшості”.
Методології третьої традиції дослідження повсякденного життя - “життя/живучи на місці” є також актуальними зважаючи на значну роль, яку відіграють “місця” у житті перш за все людей, які їх створюють і населяють, але також є важливими і для всієї країни чи їх груп, так як пануючі регіональні образи у свідомості людей мають значний вплив на їх розвиток (деталі в основному тексті статті).
Зважаючи на те, що поняття “спосіб життя” зараз не є центральним у суспільній географії, пропонуємо замінити фразу “географію способу життя” на “географію повсякденного життя” або краще “повсякденне життя у географії”, які є ширшими за змістом, аніж “спосіб життя”, що може бути однією з складових, так само як “стиль життя” та “життя/живучи на місці”. 

Проте, у словосполученні географія повсякденного життячи “повсякденне життя у географії”, повсякденне життя не є об'єктом дослідження, а швидше предметом. Тобто з його допомогою ми можемо більш глибоко розкрити певний об'єкт і проблему дослідження.

Отже, шукаючи відповідь на основні питання поставлені на самому початку статті: як і чим живуть люди на щодень? якою є їх культура у звичайному житті і що її формує? Як вони бачать світ навколо себе і яким би хотіли бачити його в майбутньому? географи, щоб на них відповісти вдаються до понять “місце”, “перцепційного регіону”, феноменологічної концепції місця, образу місця з використанням гуманістичних та постмодерністських підходів. Зокрема, коло досліджень є дуже широким серед яких згадані “спосіб життя”, “стиль життя”, і дослідні теми концепції “життя/живучи на місці” (детальніше про них у основному розділі статті).

З огляду на найновіші тенденції у суспільній географії, географічне дослідження у сфері повсякденного життя є прерогативою культурної та критичної географій, з зверненням основної уваги на поняття місце”, що робить цю сферу досліджень власне географічною. Місця розглядаються не як синонім до позитивістичного аналогу “точка”, а як такі, що засновані на досвіді людей, що там проживають та є соціальним явищем [12, p. 334]. Зокрема такі принципово нові для нас властивості “місця” є виявленими (є підсумком всього вище написаного — посилаємось на попередні зазначені джерела): 1. значення та відношення (взваємозв'язок); 2. спільне (міжсуб'єктивне) значення - “образ місця” та обіпільне-двостороннє відношення (взаємозв'язок) людини і місця; 3. комунікація (передача) значень місця та соціалізація; 4. вплив на місце, місце як вплив (тобто місце як влада).

Таким чином повсякденне життя займає важливе місце у сучасній англо-американській суспільній географії (а саме культурній географії), що черпає свою інспірацію у гуманістичній географії та так званій новій культурній географії (критична соціальна теорія, постструктуралізм, постколоніалізм). Культурна географія, що звертається до повсякденного життя людей використовує якісні методи дослідження (інтерв'ювання, спостереження з участю/включене спостереження, а також застосування ментальних карт, дискурс аналізу та деконструкції) та розглядає культуру як соціально, політично та психологічно конструйовану (а не як певну природну малозмінну данність). [12, p. 395]

Суспільна географія, що звертається до повсякденного життя наголошує на тих моментах, якими інші концепції (що фокусуються на структурах та системах) нехтують або звертають незначну увагу. Це перш за все щоденне життя людей, їх практики та досвіди у певних місцях та значення, яке вони йому надають, а також вибори, що вони здійснюють в залежності від соціальних умов, своїх цінностей та від тих вливів, що стосуються питання “влади”. Її особливість в тому, що вона звертає увагу на ті речі, які з одного боку є очевидними і тому малопомітними для науковців, які привикли звертати увагу більше на незвичне, аніж звичне. У цьому сильна сторона дослідження повсякденного життя у суспільній географії.

Актуальність такого підходу у суспільній географії лежить у декількох площинах, але перш за все у теоретично-науковій та практичній. У теоретично-науковій площині використання такого підходу уможливлює більш глибокий аналіз явищ і проблем, в центрі яких знаходиться людина, її життя, цінності, погляди, взаємодії та культура, а не підприємства, спрощені поняття релігії, мови, а також населення (термін, що узагальнює людину і тим самим виключає її дискурсу), метою щодо яких є вивчення їх поширення, зросту, спаду та інших кількісних показників (це можна назвати першим рівнем суспільної географії). Для іншої, глибшої перспективи вичення людини у суспільній географії застосовуються підходи, що дозволяють використання якісних методів у суспільно-географічних дослідженнях (це її вищий рівень). Зокрема запропонована вище концепція пропонує і перше і друге — безпосередньо стосується людей не як філософської абстракції, а як їх повсякденного життя з його проблемами часто не щоденного рангу, для вивчення яких науковці звертаються окрім кількісних і, в основному, до якісних методів. З практичної площини такій підхід у суспільній географії є цікавим, оскільки пропонує дослідження влади (особистої і певної структури), владних відносин і того, що реально спричинюється до існування тих чи інших проблем, а також дослідження механізму цього спричинення.

Треба мати на увазі, що така географія, це зовсім відмінний тип суспільної географії, аніж цей, що зараз домінує в Україні, який з загально-наукової точки зору можна охарактеризувати як позитивістичний, з домінуванням кількісних методів (і відсутністю якісних) та галузево-статистичного підходу, з браком філософських методів та ширших інтерпретацій (а також практичною відсутністю дискурсів навколо її методології). Англо-американська суспільна географія почала відмовлятись від логічного позитивізму та підходів і методів кількісної революції (quantitative revolution) як від ведучих (провідних) у суспільній географії вже у 1970-х роках (це пов'язано з появою радикальної географії, а потім критичної географії та “нової” культурної географії завдяки таким географам як Девід Гарвей, І-Фу Туан, Джеймс Дункан, Дерек Грегорі, Денис Консгрув та Петер Джексон) [1]. Домінуючі зараз в Україні підходи (читай ідеології) суспільно-географічних досліджень не можуть глибоко і якісно дослідити ті українські проблеми, які ми лише поверхнево згадали у цій статті. (Про це та про три сучасні виклики українській суспільній географії читай у висновках статті [1] )

Треба мати на увазі і що є дуже важливим — ми, говорячи про географію повсякденного життя, не пропонуємо окремого нового напряму у суспільній географії, а лише звертаємо увагу і даємо приклади важливості сфери повсякденного життя людей у суспільно-географічних дослідженнях сучасних проблем людей і суспільств. 

Такий підхід у суспільній географії з центральною увагу на повсякденність, на нашу думку, є актуальним для українського суспільства, так як він пропонує можливість глибшого дослідження суспільних проблем, дає змогу отримати зовсім відмінну від попередньої (позитивістичної та кількісної) якість здобутої інформації і такий ж новий погляд на розв'язання проблем сучасної України, де в центр ставиться людина і її життя як найбільша цінність на практиці всього дослідження, а не лише як незначний вступ чи висновок напочатку та вкінці статтей (чи інших наукових праць). 

Сподіваємось, ця стаття буде добрим стимулом для зміни бачень суспільної географії як науки загалом, зміни її проблемної спрямованості і зміни її методів дослідження та буде такою, що зацікавить молодих суспільних географів до розширення своїх сфер досліджень.

Література

      1. Лозинський Р. Від традиційної до нової культурної географії: історія появи географії як гуманітарної науки. // Географія і сучасність / Зб. наук. праць. Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. - Київ, 2011 р. с. 59-67
      2. Лозинський Р. “Спосіб життя: еволюція наукового розуміння поняття. //Матеріали Четвертої Міжнародної наукової конференції з історії української географії та картографії, присвяченої 110-річчю від дня народження професора Володимира Кубійовича (19-20 листопада 2010 р.,  м. Тернопіль). – Тернопіль, 2010.  с. 99-101
      3. Топчієв О. Суспільно-географічні дослідження: методологія, методи, методики: Навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 2005. - 632 с.
      4. Філософський енциклопедичний словник. Друге видання: інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАНУ, К., — Арис, 2002, 742 с.
      5. Jerome D. Fellmann, Arthur Getis, Judith Getis. Human Geography: Landscapes of Human Activities 8-th ed.
      6. Bonnemaison, Joël. Culture and Space: conceiving a new cultural geography. I. B. Tauris, 2005, 154 p.
      7. Companion to Cultural Geography/edited by James S. Duncan, Nuala C. Johnson, and Richard H. Schein. Blackwell Publishing, 2004, 529 p.
      8. Cultural Geography. A Critical Dictionary of Key Concepts/edited by David Atkinson, Peter Jackson, David Sibley, Neil Washbourne. I. B. Tauris, 2005, 222 p.
      9. Encyclopedia of Human Geography/editor, Barney Warf, Florida State University. Sage Publications, 2006, 616 p.
      10. Handbook of Cultural Geography/edited by Kay Anderson, Mona Domosh, Steve Pile, Nigel Thrift. Sage Publications, 2003, 580 p.
      11. International Encyclopedia of Human Geography/ editor-in-chief Rob Kitchin, Nigel Thrift. Elsevier, 2009, 12 volumes.
      12. Norton, William. Cultural Geography: environments, landscapes, identities, inequalities. - 2nd ed. Oxford University Press, 2006, 455 p.
      13. Robinson, Guy M. Methods and Techniques in Human Geography. John Wiley&Sons, 1998, 501 p.
      14. The Dictionary of Human Geography/edited by Derek Gregory, Rob Johnston, Geraldine Pratt, Michael J. Watts, and Sarah Whatmore. -  5th ed. Wiley-Blackwell, 2009, 1052 p.
      15. http://www.valpo.edu/geomet/histphil/test/vidal.html - Інтернет сторінка присвячена Полю Відалю де ля Бляшу на сайті Вальпараіського університету, штат Індіана, США.

1 Цю загальну тему-концепцію виділив з поміж інших тем др. Вільям Нортон (Манітобський університет, м. Вінніпег, Канада) у своєму підручнику “Культурна географія: довкілля, ландшафти, ідентичності, нерівності” (Cultural Geography: environments, landscapes, identities, inequalities. - 2nd ed. Oxford University Press, 2006). Він спробував впорядкувати ідеї та дослідження в культурній географії у методологічно і тематично (а також історично) подібні напрями, що, як він звертає увагу, не є формально інституціонованими в нашій науці і не є єдиною спробою такого впорядкування і можуть бути обговорюваними. (зокрема один із таких організаційних поглядів на культурну географію запропонували також Андерсон, Домош, Піл та Тріфт (2003 р.), що розглядають культурну географію крізь вивчення чотирьох різних розумінь культури [12, p. 25] Також існує багато інших раніших поглядів на впорядкування культурної географії). Нортон також звертає увагу, що логічним є те, що такі шість тем не можна б було легко виділити, скажімо, двадцять років тому, і малоймовірно, що таке виділення було б придатним чи, щонайменше, підходящим. Також він стверджує, що у даній класифікації нема нічого “правильного” і вона є лише одним із способів інтерпретації культурної географії та її змін, що відбулись з 1920-х років. [12, p. 26] Проте, вкінці підручнику він зауважує, що більшість сучасних підручників з культурної географії відкидають надбання американської традиційної ландшафної культурно-географічної школи, натомість розглядають лише нову культурну географію, що появилась у 1980-х роках переважно у середовищі англійських соціальних географів. [12, p. 382] Тому цей підручник, що поєднує у собі дві культурні географії, на наш погляд, є цікавим, оскільки пропонує огляд як першої, так і другої культурної географії. Отже, іншими п'ятьма темами окрім “життя/живучи на місці” є: 1. середовище, етика, ландшафти (тут і у наступних маються на увазі культурні ландшафти); 2. еволюція ландшафтів ; 3. регіональні ландшафти; 4. сила/влада, ідентичність, глобальні ландшафти (розглядає етнічність, національності, релігію, мову - ідентичності, що ще сформувались у минулому, а також процеси глобалізації, конфліктів та влади); 5. інші голоси (висловлювання), інші ландшафти (розглядає нові ідентичності пов'язані із інакшістю, гендером, сексуальністю та віком, особливості формування цих ідентичностей, питання етнічних менших, мультикультуралізму та національності/громадянства, а також питання поведінки та владних відносин. Розглядаються дослідження як таке та особливості представлення результатів у зв'язку із попередніми концептами). Шостою є згадана нами “життя/живучи на місці” (детально розглянута у основному тексті). Перших три класифікують у культурній географії як традиційні, через їх принципову концептуальну інспірацію у ландшафтній школі і через те, що вони містять погляд на географію як інтеграційну дисципліну фізичної та суспільної географії. Інші три з'явились недавно і характеризуються загалом тіснішими зв'язками між культурною географією та іншими суспільними науками, зацікавленням соціальною теорією та культурними студіями, поглядами на культуру, які однозначно відхиляють ідею, що культура є причиною змін. [12, p. 27] (Нове трактування культури пов'язано з так званим культурним поворотом, що відбувся у суспільних та гуманітарних науках у кін. 1980-х років. Після нього культуру у географії почали розглядати не як “чорний ящик”, що був причиною всього, а навпаки старались зрозуміти як вона “працює всередині” з більшою увагою на її соціальну та політичну природу (культура розглядається як соціально конструйована [9, p. 79]). Таким чином, модерністський підхід розумів культуру як щось таке, що здатне пояснити все інше. Від такої ідеї зараз відмовились більшість культурних географів та дослідників, що вивчають суспільство. [12, p. 19] Більш детально про нове трактування культури читайту у статті [1]).

2 Феноменологічна концепція світу запропонована гуманістичними географами у 1970-х роках розглядає навколішність як міжсуб'єктивний (інтерсуб'єктивний, іншими словами взаємосуб'єктивний) світ життєвих досвідів і спільних значень. Міжсуб'єктивність посилається на спільну основу досвідів щоденного життя, на взаємні розуміння індивідів і на їхні подібні сприйняття світу. [12, p. 72] Іншими словами, йдеться мова про те сприйняття світу кожного (тобто воно є суб'єктивним), яке разом із сприйняттями іншої людини (ці сприйняття є також суб'єктивними) відображає насправді певне спільне бачення на світ, тобто міжсуб'єктивний або взаємосуб'єктивний світ. Вивчення цього міжсуб'єктивного світу чи світу “таким яким він є” (англ. - taken-for-granted world, як його називали гуманістичні географи) веде за собою усвідомлення центральності  звичайних, щоденних досвідів. [12, p. 72]

3 Просторовий поворот (spatial turn). У 80-ті-90-ті у суспільних та гуманітарних науках відбувається переосмислення простору”. Таке зацікавлення у просторі багатьма науками, які до цього переважно звертали увагу на час, розглядається як просторовий порот (англ. spatial turn). [11, 2 v., p. 439] У суспільних науках традиційний фокус спрямовувався більше на клас та соціальну групу, опускаючи поняття “місце”. Усвідомлення того, що ніхто не живе у світі загальному (Geertz 1996;262), а в локальних ландшафтах, де людям комфортно, мало сильний вплив на суспільні науки в останні роки. Багато ідентичностей, що є в меншості, вимушені заявляти свої права на місце, що конкурують з правами інших, більш домінантних груп. [12, p. 335]

4 Постструктуралізм — напрям у філософських і гуманітарних дослідженнях, що отримав розвиток в 1970—1980-ті роки у формі критики та подолання структуралізму. У постструктуралізмі знайшов відображення загальний стан духовної культури західного суспільства — падіння престижу науки, втрата віри в соціальний прогрес, дегуманізація суспільних відносин. Постструктуралізм розглядає світ культури як феномен писемної культури, безкінечний і безмежний текст, всередині якого знаходиться і сам індивід. (Матеріал з Вікіпедії) Постструктуралізм — реакція на тривале панування в культурі Заходу позитивістсько-структуралістських уявлень про природу людського знання. Теоретики постструктуралізму іронізують над благовінням структуралістів перед ідеалом точної науковості, їх тяжінням до чіткого вивіреного і формалізованого понятійного апарату, їх пристрастю до логіки та математичних формул, універсальних пояснювальних схем та таблиць. Стверджуючи принципи “методологічного сумніву” і “делегітимізації” універсалістських позитивів, настанов, переконань, постструктуралізм культивує уважне ставлення до всього локального, нестабільного, випадкового, суперечного, фрагментарного. [4, с. 502, 503]
У постструктуралізмі замість індивідуального суб'єкта (як у структуралізмі та екзистенціалізмі) на перший план виходить колективне "Я", мала група однодумців. Для нього властива деконструкція (аналітичне розчленування понять), децентрація, дискурсивний (концептуал­логічно-раціональний) аналіз мови культури, інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Жаком Дерріда, нічого не існує поза текстом") і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури. Постструктуралізм виступає філософською, концептуальною основою постмодернізму. (Матеріал з Вікіпедії)

5 Дискурс (франц. discours — промова, виступ) — у широкому сенсі являє собою складну єдність мовної практики і екстралінґвальних факторів (значима поведінка, котра маніфестується в доступних почуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, тобто дає уявлення про учасників комунікації, їхні установки і цілі, умови вироблення і сприйняття повідомлення. (Матеріал з Вікіпедії)

6 Медіація (англ. mediation – посередництво) — вид альтернативного врегулювання спорів; метод вирішення спорів із залученням посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну ситуацію таким чином, щоб вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту.
На відміну від формального судового чи арбітражного процесу, під час медіації сторони доходять згоди самі — медіатор не приймає рішення за них (Це правниче трактування медіації, яка має також ширше значення). (Матеріал з Вікіпедії)

7 Слово “розділяти” вживається у розумінні, що щось є розділеним або розподіленим між кимось, від слова поділяти, розділяти, наприклад, думку з кимось - щось є спільним для більш ніж однієї людини, а так і для певної групи людей (прим. наша).

Іконографія має декілька значень. Зокрема, це мистецька дисципліна церковного спрямування, яка займається дослідженням ікон (відома як іконопис) та спеціальна історична дисципліна, яка слугує допоміжною наукою у вивченні історії (а саме арт історії), яка досліджує виконані живописними, скульптурними або графічними засобами зображення осіб, подій, місцевостей. (Матеріал з Вікіпедії)